Читати книгу - "Легенда про безголового"

Андрій Кокотюха

Легенда про безголового

11 вересня, вівторок

НЕ В ДОБРИЙ ЧАС

Чоловiк навчив мене водити машину.

Це була єдина користь, яку я мала вiд нього за чотири роки, сiм мiсяцiв i два тижнi подружнього життя.

На цiй же машинi я вiд нього й поїхала.

Їхати Житомирською трасою сьогоднi було особливо приємно. Дощ почався вночi й закiнчився перед свiтанком. Його останнi краплi впали на мене саме тодi, коли я кидала в багажник сумку з найнеобхiднiшими речами. Їх набралося не багато для того, аби далеко вiд дому я могла почувати себе комфортно. Проте не так уже й мало, щоб жiнка могла запросто пiдхопити сумку й винести її на вулицю. Чоловiк, формально та юридично законний, проте де-факто колишнiй, намагався допомогти менi, але я ляснула його по руцi i не зiйшла — буквально скотилася сходами з десятого поверху. Не чекаючи, поки пiднiметься викликаний ним лiфт.

Я в'їхала у вересневий ранок уже за мiстом на трасi — по мокрому й чистому асфальту. Вiн блищав передi мною в сонячних променях, нiби освiтлюючи дорогу в нове життя. Вiд цього в мене несподiвано пiднявся настрiй i я ввiмкнула радiо, налаштувавшись на першу-лiпшу ефемку. Радiостанцiя «Ностальгiя» разом iз групою Стаса Намiна з не таких уже далеких 70-х благословили мою путь пiснею «Мы желаем счастья вам».

Щастя нам iз чоловiком традицiйно та байдуже побажала свого часу тьотя в загсi. Навiть гарантували це саме щастя спецiальним штампом у паспортi. Усi гостi вiтали та лiзли цiлуватися, тiльки Оля Примара прокоментувала у своєму стилi: «Ларчику, сонечко, мужчина цiнний двома моментами. Один у нього в гаманцi, другий — у штанях». «А не навпаки?» — весело запитала я тодi, i у вiдповiдь почула: «Член без гаманця — це подачка на бiднiсть. А якщо вiн додається до гаманця, то можна себе iнодi продати».

Правота Олi Примари пiдтвердилася досить дивним чином. У мого чоловiка все було в порядку i в гаманцi, i в штанях. Просто з часом вiн почав бувати в подружньому лiжку не частiше, нiж кiлька разiв на мiсяць, мотаючись у якихось своїх бiзнесових справах. Саме «бувати»: заняття коханням скоро перетворилося на механiчний секс з серiї «для здоров'я», а потiм все це поволi трансформувалося в «подружнi обов'язки». Прикметнi тим, що їх, як i будь-якi iншi обов'язки, не завжди хочеться виконувати.

Я сама пiрнула в роботу з головою: спершу фiрма не давала продихнути, потiм приватна практика з'їдала багато часу. Звичайно, приємно, коли до тебе звертаються не випадково знайшовши оголошення, а через те, що ти, Лариса Гайдук, — справдi хороший адвокат. Усе це добре, навiть дуже добре.

Тiльки настав момент, коли я відчула: той, за кого я вийшла замiж, насправдi чужа менi людина. Дiйшло до того, що я навіть скаржилася Олi Примарi: «Чого вiн такий правильний? Хоч би почав по бабах гуляти, чи що? От би дiзнатися, що в нього коханка, висунути претензiї, закотити шкандаль i розiйтися на фiг!» На що вона по-фiлософськи пiдливала менi ще коньячку на денце келишка: «Ларчику, так завжди, коли звикаєш бачити мужчину, який у твоїй присутностi не соромиться ходити неголеним i в трусах. Чоловiк — це погана звичка».

Чим далi я їхала вiд Києва, чим бiльш активно вступав у свої права ранок, тим бiльше машин з'являлося довкола на трасi. Кермували переважно мужики, i, зиркаючи на жiнку за кермом «Опеля», махали руками. Жодних виявiв уваги, жодних бажань привiтатися. Може, це менi здавалося, але всi вони, мабуть, давали маячки: агов, тiтко, куди тебе несе, це наша дорога. Зiпсувати менi настрiй вони не могли — дуже жирно дозволити абикому це зробити. Але я раптом зловила себе на думцi, що дозволяю всiм обганяти себе. Захотiлося газонути i влаштувати тут перегони — побачимо, чия вiзьме. Я вже навiть серйозно вирiшила почати цю гру, та вчасно зупинилася. Нехай. Ще увагу на них звертати… Їду собi i їду, кому яке дiло…

Свої претензiї до чоловiка я довго не могла скласти докупи. Навiть десь вичитала в журналi, що для цього треба сiсти за стiл i спробувати написати їх на паперi. Нiчого не вийшло. На стороннiй погляд, у нас усе було хокей. Не те щоб iдеальна пара, але обоє працюють, квартиру в новому будинку купили, навiть кредит швидко виплатили. Грошi є, жити є де, вiн не бiгає за спiдницями, вона не шукає пригод з чужими мужиками. Дiтей нема — теж нiчого. Он у нормальних країнах спочатку для себе поживуть, а вже потiм дiтей заводять. Та й бiзнес у чоловiка зараз стабiльно йде, а потiм — гав, i нема його, в Українi ж живемо… Менi навiть тихо заздрили всi, крiм Олi Примари.

Вона єдина зрадiла, коли я сказала про свiй намiр розлучитися. Спершу їй, потiм — чоловiковi. Саме в такiй послiдовностi.

Не доїжджаючи до Житомира повз мене швидко, наче сто вовкiв женеться, промчав бiлий мiкроавтобус iз логотипом телеканалу «Iнтер» на борту. Телевiзiйники кудись поспiшали, причому, як дуже скоро виявилося, всi. Упродовж наступної пiвгодини мене обiгнали ще кiлька легковикiв та бусикiв з емблемами вiдомих телеканалiв, i нарештi просунув великий горбатий синьо-бiлий транспортний засiб iз позначкою «1 + 1». На телебаченнi в мене працює приятелька, i я знала, що це називається ПТС — пересувна телевiзiйна станцiя. Вона дозволяє знiмальнiй групi розгорнутися будь-де, звiдки треба вести гарячий репортаж, i робити прямi включення, здебiльшого — у випусках новин. Можливо, щось десь i сталося. За своїми особистими справами я кiлька днiв взагалi не жила життям країни, хоча й так не особливо дивлюся телевiзор. Не те що не люблю — часу немає.

Чоловiка моє рiшення не дуже здивувало. I саме це стало останньою краплею. Вiн мiг проситися, мiг сваритися, допитуватися, хто в мене є, як його звуть i чим вiн кращий за нього. Зрештою, мiг би влаштувати скандал iз биттям тарiлок та викиданням стiльцiв через вiкно. Не так уже нам було погано разом i не завжди наше спiльне життя можна було визначити епiтетом «нiяке». За великим рахунком, я сама не могла й зараз не можу точно сказати, чого менi з ним не вистачало.

Дурiєш, дiвко. Це мама так заявила. Тобi вже за тридцять, де ще такого знайдеш. Правильний, позитивний, не п'є, грошi заробляє…

Чого ви все про бабло, мамо? Я i сама заробляю, мамо! А за