Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

Передмова

Оскар Вайлд

Митець — творець прекрасного.

Розкрити себе і втаїти митця — цього прагне мистецтво.

Критик — це той, хто спроможний викласти в інший спосіб або в іншому матеріалі своє враження від прекрасного.

Найвища, як і найнижча, форма критики — це різновид автобіографії.

Ті, що в прекрасному вбачають бридке, — люди зіпсуті, які, однак, не стали через те привабливі. Це вада.

Ті, що в прекрасному здатні побачити прекрасне, — люди культурні. На них є надія.

Але справжніми обранцями є ті, для кого прекрасне означає лиш одне — Красу.

Немає книжок моральних чи аморальних.

Є книжки добре написані чи погано написані.

Ото й усе.

Ненависть XIX сторіччя до реалізму — це лють Калібана[1], що побачив свою подобу в дзеркалі.

Моральне життя людини — для митця лише частина об'єкту. А моральність мистецтва полягає в досконалому використанні недосконалих засобів.

Митець не прагне нічого доводити.

Довести можна навіть безперечні істини.

Митець не має етичних уподобань.

Етичні уподобання митця призводять до непрощенної манірності стилю.

Митець не має нездорових нахилів.

Йому дозволено зображувати все.

Думка і мова для митця — знаряддя мистецтва.

Розбещеність і чеснота для митця — матеріал мистецтва. З погляду форми взірцем усіх мистецтв є мистецтво музики. З погляду почуття — вправність актора.

У будь-якому мистецтві є поверхневе і символ.

Ті, що силкуються сягнути за поверхневість, ризикують. Ті, що силкуються розкрити символ, ризикують теж.

Глядача, а не життя — ось що, власне, відображує мистецтво.

Суперечки з приводу мистецького твору свідчать, що цей твір новий, складний і життєздатний.

Коли критики розходяться в думках — значить митець вірний собі.

Можна дарувати тому, хто робить корисну річ, — доки він не захоплюється нею. Єдине виправдання для того, хто робить річ некорисну, — його безмірне захоплення нею.

Будь-яке мистецтво не дає жодної користі.

Оскар Вайлд

Розділ І

Студію художника сповнювали густі пахощі троянд, а коли в саду знімався літній легіт, він доносив крізь відчинені двері то п’янкий запах бузкового цвіту, то погідний аромат рожевих квіток шипшини.

З дивана, покритого перським чепраком, на якому лежав лорд Генрі Воттон, палячи своїм звичаєм одну по одній незліченні цигарки, можна було побачити лише блиск золотаво-ніжного, як мед, цвіту верболозу, тремтливе віття якого, здавалося, насилу витримувало тягар полум’яної краси. Зрідка на довгих шовкових шторах величезного вікна миготіли химерні тіні птахів, утворюючи на мить щось подібне до японського малюнка, і тоді лорд Генрі думав про жовтолицих художників із Токіо, які засобами мистецтва, статичного за своєю природою, намагалися передати відчуття швидкості й руху. Ще дужче угнічувало тишу сердите гудіння бджіл, що пробиралися високою невикошеною травою чи монотонно й настійливо кружляли біля покритих золотистим пилком вусиків розлогої жимолості. Невиразний клекіт Лондона долинав сюди, наче басова нота далекого органа.

Посеред кімнати стояв на мольберті зроблений у повен зріст портрет надзвичайно вродливого юнака, а перед портретом дещо віддалік сидів сам художник, Безіл Голворд, раптове зникнення якого кілька років тому неабияк схвилювало усе лондонське товариство і викликало чимало дивних здогадок.

Художник дивився на прегарну юнакову постать, що її він так майстерно виобразив на полотні, і обличчя йому опромінював задоволений усміх. Але раптом він схопився і, заплющивши очі, притис пальці до повік, наче силкуючись утримати в пам’яті якийсь чудовий сон і боячись пробудитися.

— Це твоя найкраща робота, Безіле, найкраща з усіх, що ти створив, — якось мляво прорік лорд Генрі. — Ти конче мусиш надіслати її наступного року на виставку в «Ґровнері»[2]. Тільки не до академії — зали академії занадто великі й простацькі. Там вічно або забагато людей, і за ними не видно картин, або забагато картин, і за ними не видно людей. Одне жахливе, а друге ще гірше. Ні, «Ґровнер» — це єдине відповідне місце.

— Я взагалі не збираюсь її виставляти, — відгукнувся Безіл, кумедно закидаючи голову, — характерний рух, з якого кпили його приятелі ще в Оксфорді. — Ні, я не виставлятиму її ніде.

Лорд Генрі здивовано звів брови і поглянув на нього крізь примхливі кільця голубого диму від заправленої опієм цигарки.

— Ніде не виставлятимеш? Мій любий, чому? Ти маєш якісь підстави? Що за дивацький люд ці художники! Зі шкіри пнуться, аби набути популярності, а як тільки вона приходить — здається, прагнуть її позбутись. Це ж так нерозумно! Бо коли прикро, що про тебе забагато говорять, то ще прикріше, коли про тебе зовсім не говорять. А цей портрет, Безіле, підніс би твоє ім’я далеко над усіма молодими художниками в Англії і змусив би старих запалитися ревнощами, якщо вони здатні ще на емоції.

— Я знаю, ти будеш сміятися з мене, але я справді не можу виставити цього портрета, — повторив художник. — Занадто багато я вклав у нього самого себе.

Лорд Генрі засміявся, випростуючись на дивані.

— Ну от, я ж знав, що ти сміятимешся. Але це таки щира правда.

— Занадто багато самого себе! Слово честі, Безіле, я не думав, що в тобі стільки марнославства. Ти, з твоїм суворим обличчям і чорним як вугіль волоссям, — і цей юний Адоніс[3], наче зроблений зі слонової кості й трояндових пелюсток! Не бачу найменшої схожості між вами!.. Адже він Нарцис[4], мій любий, а ти… Ну, звичайно, в тебе одухотворене лице і таке інше… Але Краса, справжня Краса, кінчається там, де починається одухотвореність. Інтелект — уже сам собою диспропорційний. Він нівечить гармонію обличчя. Ту ж мить, як хтось береться думати, у нього або видовжується ніс, або розширюється чоло, або щось інше псує йому лице. Візьми першого-ліпшого з цих визначних учених мужів і подивись, наскільки вони всі відразливі! Ясна річ, за винятком церковників. Але в церкві їм не доводиться голів сушити. Вісімдесятирічний єпископ у проповіді повторює те, що йому казали, коли він був вісімнадцятирічним хлопцем, — тож, природно, його вигляд усе так само по-молодечому принадний. Судячи з портрета, твій таємничий юний друг, імені якого ти не хочеш назвати, має чарівну вроду, отже, він ніколи не думає. Я таки цілком певен того. Він — прекрасне бездумне створіння, яке мусить бути з нами завжди: і взимку, коли ми не маємо квіток, щоб милуватися ними, і влітку, коли ми потребуємо чогось, що остудило б наш мозок. Не лести собі, Безіле: ти ані крихти не схожий на нього.

— Ти не розумієш мене, Гаррі, —