Читати книгу - "Заклятий козак"

Заклятий козак

Художні образи українських козаків із збірки повістей та оповідань «Заклятий козак» і особливо образ сотника Марка (Марка Проклятого), створеного Юрієм Тисом, подовжують козацьку традицію до наших днів, підводячи читача до думки, що визвольні змагання українців; започатковані козацтвом, мають завершитися перемогою - створенням Української держави.

Слава не вмре, не поляже…

Козаччина - одна з героїчних і найславетніших сторінок багатовікової української історії. Понад двісті років - з середини XVI ст. і до останньої чверті XVIII ст.. - козацтво було рушійною силою поступу України, вкарбувало слід у її визвольні змагання, оборону від зовнішніх ворогів, розбудову держави, культурний прогрес. Українське козацтво, як вільне військово-промислове об’єднання, сформувалося з усіх станів і прошарків тогочасного суспільства, насамперед селянства, на права і свободу якого посягала польська шляхта, тому увібрало в себе волелюбні риси українського національного характеру. Утворивши свою козацьку християнську республіку на низу Дніпра, за порогами, козаки вважали основним своїм завданням боротьбу з турецько-татарською агресією, а згодом, з кінця XVI ст.. починаються козацько-селянські повстання і тривалі війни проти польсько-шляхетського панування на Україні, що завершилися народно-визвольною війною 1648-1654 рр. під керівництвом Богдана Хмельницького і приєднанням України до Росії. Це був період, коли, за висловом сучасника, «вся Україна покозачилась».

Козаччина була знищена російським царизмом після завоювання Криму й колонізації півдня України. Слава про її звитяжні діла залишилася жити в пам’яті поколінь. Героїчний епос - думи та історичні пісні - зберіг і опоетизував кращі віхи історії козацтва, уславив його численних ватажків, дав оцінку його патріотичних настроїв, бойових виправ, високих моральних якостей, колоритних буднів. Все, що було кращим і світлим в українському народі, асоціювалося з образами козака, і Запорозької Січі. В народній пам’яті козак став символом України, її волі, краси, буйної степової вдачі, оборонцем від турецько-татарської агресії і польсько-шляхетської та московської сваволі.

Писану історію козаччини створили у XVIII ст. козацькі літописні - Самовидець, Григорій Граб’янка, Самійло Величко, автор «Історії русів». У XIX-XX ст. Її продовжили вчені-історики Микола Бантиш-Каменський, Микола Маркевич, Микола Костомаров, Дмитро Яворницький, Михайло Гру шевський, Іван Крип’якевич, Микола Петровський, Дмитро Дорошенко, Н. Полонська-Василенко, Олена Апанович та ін. Українська радянська історіографія теж приділяла увагу козаччині, але висвітлювала її історію з офіційної проросійської точки зору, висуваючи на перший план класове розшарування козацтва і його нібито вірну службу російським царям та імператорам.

Ще одну історію козаччини віддзеркалила художня література ХІХ-ХХ ст. На тему козацького життя, його бойових подвигів і походів написано сотні художніх творів - романів, повістей, оповідань, драм, поем і віршів як українськими, так і російськими і європейськими авторами. Козаччина - центральна тема всієї нашої історичної белетристики. Можна сказати, цю масовий читач знає про козаків і їхню історію більше з красного письменства, ніж із шкільних підручників та наукової і науково-популярної літератури. Романи й повісті Михайла Старицького, Адріана Кащенка, Вячеслава Будзиновського, Андрія Чайковського, Спиридона Черкасенка, Зінаїди Тулуб, Олександра Соколовського, Натана Рибака, Івана Ле, Павла Загребельного, Романа Іваничука, Юрія Мушкетика, Т. Микитина, Богдана Лепкого, Миколи Лазорського, С. Фостуна та ін. сконструювали своєрідну історію козаччини у всіх її часово-просторових вимірах, злетах і падіннях. Козацька доба в історії України - вічна тема української літератури; її становлення, еволюція досягнення і втрати будуть ще предметом спеціальних досліджень. У XX ст. вона стала об’єктом ідеологічних спекуляцій, на її матеріалі виправдовувався колоніальний режим на Україні, часто козацькі атрибути виводилися як мальована декорація. Найменше заглиблення в проблеми козаччини викликало спротив тоталітарного режиму, звинувачення в антиісторизмі, протягуванні «буржуазно-націоналістичних теорій Грушевського і його школи». Розроблена в партійних кабінетах модель народно-визвольної війни середини XVIІ ст. і возз’єднання України з Росією, страх перед «мазепинством» були нав’язані й літературі змарнували чимало талантів. З величезної кількості творів про козацьку добу України лише про небагато можна сказати, що їхня художня правда відповідає правді історичній. Це відчуття історизму, особливо загострилось тепер, коли Україна стала незалежною державою і, здавалося б, ідеали козацтва реалізовані, збулося те, за що воно вело віковічну боротьбу,

Дуже сумнівно, щоб нинішнє бутафорське відродження козацтва дало якісь позитивні наслідки. В даному випадку історія може повторитися лише як фарс. Проте справжній інтерес до історії козаччини не згасає, і першорядна роль у задоволенні цього інтересу належить художній літературі. Зрозуміло, що ми маємо справу уже з міфом, але козацька міфотворчість історично виправдана, в різні періоди має свої особливості і несе інше навантаження. Козацтво присутнє у всій українській історії ХІХ-ХХ ст. Як би до нього ставилися офіційні кола царської Росії і радянської імперії, пам’ять про нього жила в народі повнокровним життям. Крім декоративної сторони вона мала ще глибоко патріотичне звучання, формувала українську ментальність, підтримувала свідомість про державність, оберігала колишню славу. Майже кожна народна дума, що розповідала про якусь подію із козацького життя, закінчувалася художньою формулою про козацьку славу, яка «не вмре, не поляже віднині й довіку». Кобзарі не помилялися: козацька слава розійшлася по всій Україні, є гордістю національної історії.

Міф про козацтво почав творитися у XIX ст. Біля його колиски стояв Микола Гоголь із своєю безсмертною повістю «Тарас Бульба», яка справила могутній вплив на всю подальшу літературу про запорожців. Одночасно й інші українські повісті Гоголя сприяли міфологізації козацької старовини, наданню їй рис ірреальності. Козак-характерник, заклятий козак, козак-невмирака іноді починає заступати образи тих козаків-воїнів, січових лицарів, що накладали головами за Україну, боронили честь і волю рідної землі. В окремі періоди над історією козацтва нависає тінь малоросійщини, образ козака затемнюється культом здобичництва, безжурним гультяйським життям, пияцтвом, яскравого кольору шароварами і бездумним залицянням. Малоросійщина і хохлаччина викривили цей образ, перетворили його в балаганний тип, що нав’язувався з підмостків сцен і кіноекранів.

Життєвий матеріал, історична і народна традиція, очевидно, давали для цього приклади, витворили такі образи-типи, проте не вони були головними. Козак - це національний герой, ідо представляє українську ментальність, українську душу, українське слово. Глибинно цей образ ще не простежений до кінця, не збагнуто всю його велич і повноту. Б основі своїй - він ідеальний. Проте, на відміну від закутого в лати і статичного західноєвропейського лицаря, він рухливий, життєрадісний, дотепний, сповнений гумором і веселощами. Козак умів боротися, готовий був умерти за обрану справу, зате умів і радіти життю, віддавав козацьким звичаям і веселощам частину свого неспокійного розгойданого буття.

Кожен письменник по-своєму опрацьовував козацьку тему. Попри твори першорядної величини з’явилося чимало й таких, які не стали класикою, забулися, хоч