Читати книгу - "Убити пересмішника"
- Жанр: 💙 Сучасна проза
- Автор: Харпер Лі
- 616
- 0
- 26.04.22
Сучасна американська письменниця Гарпер Лі (народилася 1927 року) за фахом юрист. І герої її роману так чи інакше зв'язані з боротьбою за права кожної чесної людини — незалежно від кольору її шкіри — за право на спокійне життя, на працю, відпочинок.
Адвокат Аттікус Фінч, справедлива і чесна людина, не тільки захищає ці права на суді, він намагається прищеплювати своїм землякам і передусім молоді почуття поваги до людських прав. Він виховує своїх дітей чесними і мужніми, непримиренними до будь-якого пригноблення людини людиною, до всякого насильства і несправедливості.
Дія твору розгортається в невеличкому американському містечку у середині 30-х років, але проблеми, порушені в ньому, виходять далеко за межі цього містечка, вони набувають загальнолюдського значення. Вони не застаріли й сьогодні.
Роман «Убити пересмішника...» перекладено більш як на десять мов світу.
Українською мовою виходить уперше.
Перекладено за виданням: Harper Lee То Kill a Mockingbird Penguin Books. Made and printed in Great Britain, 1973.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Гарпер Лі. Убити пересмішника...
Юристи, певно, теж були колись дітьми.
Чарлз Лем
ЧАСТИНА ПЕРША
РОЗДІЛ І
Коли моєму брату Джемові було близько тринадцяти років, він зламав руку в лікті. З часом вона загоїлась, побоювання, що він ніколи не зможе грати в футбол, розвіялись, і Джем тільки іноді відчував деяку незручність від тієї вади. Ліва рука у нього стала трохи коротша за праву, а коли він стояв або ходив, вона була повернута ребром до боку, а великий палець стирчав униз. Та це зовсім не турбувало Джема, адже він міг пасувати і подавати м'яч, а то було головне.
Коли збігло чимало років і все це стало вже минулим, ми, бувало, сперечалися про те, що призвело до нещасного випадку. Я доводила, що почалося з Юелів, а Джем, на чотири роки старший від мене, запевняв, ніби початок був значно раніше — того літа, коли до нас приїхав Діл і коли він уперше запропонував нам виманити з дому Страхолюда Редлі.
Я сказала, що насправді, коли дивитися ширше, все почалося з Ендрю Джексона. Якби генерал Джексон не прогнав тоді індіанців племені Струмок вгору по річці, Саймон Фінч ніколи не піднявся б по Алабамі — і невідомо, що сталося б з нами. Ми були занадто дорослі, щоб вдаватися до кулаків, розв'язуючи спірне питання, і тому вирішили звернутися до Аттікуса. Батько сказав, що ми обоє маємо слушність.
Ми — жителі Півдня, наші предки не билися під Гастінгсом[1], і дехто з нашої родини соромиться цього. Наш родовід починається від Саймона Фінча, лікаря і мисливця з Корнуола, чоловіка набожного, але дуже великого скнари. Саймону не подобалося, що в Англії більш ліберальна братія переслідувала людей, які називали себе методистами, а Саймон вважав себе методистом, отож він перетнув Атлантичний океан і опинився в Філадельфії, звідти подався до Ямайки, потім до Мобіла і далі до Сент-Стівенса. Пам'ятаючи, як суворо осуджував Джон Уеслі багатослів'я в комерційних справах, Саймон розбагатів на медицині, проте не був щасливий, бо відчував, що його можуть спокусити діяння, не угодні богові — почне, скажімо, рядитися в золото, у коштовне вбрання. Але, знехтувавши повчання свого вчителя щодо людей, які використовують чужу працю, він купив трьох рабів і заснував ферму на березі Алабами, миль за сорок вище від Стівенса. Тільки один раз він відвідав Стівенс — щоб знайти собі там дружину. Отак було покладено початок роду Фінчів. Народжувалися здебільшого дівчата. Саймон дожив до глибокої старості і помер багатою людиною.
Так уже повелося, що чоловіки в нашій родині осідали на фермі Саймона «Пристань Фінча» і жили з того, що вирощували бавовник. Ферма була скромна порівняно з тими володіннями, що оточували її, але вона цілком забезпечувала себе усім необхідним. Тільки лід, пшеничне борошно і одяг привозили річкою з Мобіла.
Чвари між Північчю і Півднем Саймон, очевидно, сприйняв би з безсилою люттю, бо вони відібрали у його нащадків геть усе, окрім землі; ті нащадки були фермерами аж до двадцятого століття, коли мій батько, Аттікус Фінч, подався до Монтгомері вивчати право, а його молодший брат поїхав до Бостона вивчати медицину. На «Пристані Фінча» лишилася їхня сестра Олександра: вона вийшла заміж за тихого чоловіка, який коротав дні в гамаці біля річки, поглядаючи на поплавець.
Закінчивши навчання, мій батько повернувся до Мейкомба і почав адвокатську практику. Мейкомб — центр округу Мейкомб — містився миль за двадцять од «Пристані Фінча». В приміщенні суду Аттікус влаштував собі контору, в ній були вішалка для капелюхів, плювальниця, шахівниця, новенький звід законів штату Алабама — і більше нічого. Його перші два клієнти були останніми в'язнями, яких повісили в Мейкомбській окружній тюрмі. Аттікус намагався умовити їх визнати себе винними у ненавмисному вбивстві і, скориставшися з великодушності закону, зберегти життя, але то були Хейверфорди, а в округу Мейкомб усі знали, що Хейверфорди вперті, як осли. Посварившись із ковалем, який зайняв у шкоді їхнього коня, Хейверфорди відправили його на той світ і мали необережність зробити це при трьох свідках, певні, що негідник дістав по заслузі і що саме це їх виправдає. Вони доводили, що не винні в убивстві, і Аттікус нічим не міг їм допомогти, хіба що своєю присутністю під час страти. Мабуть, тоді мій батько вперше відчув огиду до кримінальних справ.
Перші п'ять років життя в Мейкомбі Аттікус більше думав про те, як звести кінці з кінцями, аніж про свою адвокатську практику. Весь його заробіток ішов на навчання молодшого брата. Джон Хейл Фінч був на десять років молодший від мого батька, він надумав стати лікарем у той час, коли ціни на бавовник різко знизилися. Аттікус поставив дядечка Джека на ноги і з полегкістю зітхнув. Адвокатська практика давала цілком пристойний прибуток, йому подобався Мейкомб, він тут народився і виріс, знав усіх мешканців, так само як і вони знали його. Завдяки заповзятливості Саймона Фінча в місті мало було сімей, де б Аттікус не мав родичів або свояків.
Мейкомб — старе місто, печать старечої втоми вже лежала на ньому, коли я вперше його побачила. Під час дощу на вулицях утворювалося червоне місиво; тротуари позаростали травою, будинок суду, що містився на площі, ніби вгруз у землю. Раніше, здавалося, тут і спека була більша: важко тоді доводилося чорним собакам в літню годину. Спека дошкуляла навіть у затінку під віргінськими дубами, де стояли запряжені кістляві мули, відмахуючись хвостами од мух. Не було ще й дев'ятої години ранку, як накрохмалені комірці у чоловіків розм'якали від поту. Дами приймали ванну і до полудня, і після обіду та відпочинку, годині о третій, та це небагато помагало — надвечір вони були схожі на здобні булочки, покриті глазур'ю з поту і пудри.
Люди в ті часи жили неквапом. Ходили собі по площі, заглядали у крамниці, статечно, без поспіху. І хоч доба мала, як звичайно, двадцять чотири години, вона видавалася довшою. Ніхто не поспішав — нікуди було йти, нічого купувати, та й грошей не було. Ніщо не приваблювало і за межами округу Мейкомб. Але для декого це була пора невиразних сподівань: незадовго перед тим округу Мейкомб пояснили, що йому нічого боятися, крім страху.
Ми мешкали на головній вулиці міста — Аттікус, Джем, я та наша куховарка Келпурнія. Ми з Джемом були цілком задоволені своїм батьком:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Убити пересмішника», після закриття браузера.