Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Намір! 📚 - Українською

Читати книгу - "Намір!"

212
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Намір!" автора Любомир Андрійович Дереш. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💙 Сучасна проза / 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Намір!» була написана автором - Любомир Андрійович Дереш, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Фантастика / 💙 Сучасна проза / 💙 Бойовики".
Поділитися книгою "Намір!" в соціальних мережах: 

Як це – коли давні друзі тебе не розуміють, а нові не приймають?  
Як це – одного раз виявити, що пам’ятаєш події, які ніколи з тобою не відбувалися?
Яке це – любити людей, яких ніколи не зустрічав?
Як це  – з кожним днем спостерігати як під ногами осипається твій маленький і затишний світ. А ЗА НИМ ОГОЛЮЄТЬСЯ ПІТЬМА КОСМОСУ?

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 61
Перейти на сторінку:

Любко Дереш

намір!

Смерть – це стріла, пущена в тебе,

а життя – та мить, що вона летить до тебе

Аль-Хусрі

Я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты,

Только помню, что идти нам до чистой звезды

БГ

Розділ І

Хлопчик із феноменальною пам’яттю

1

Я не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти. Не люблю тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються для мене загадкою, а відтак втрачається весь перчений контекст. Тому перше, ніж посилатися на якусь хохму, я розказую її повністю. Ну ось:

Вистава в цирку. Конферансьє оголошує номер:

– Зараз на ваших очах хлопчик із феноменальною пам’яттю вип’є п’ять бокалів пива!

На сцені хлопчик випиває п’ять бокалів пива. Овації.

– А зараз, – продовжує конферансьє, – хлопчик із феноменальною пам’яттю обпісяє глядачів із першого по третій ряди. Можете не тікати! Я ж казав: хлопчик із феноменальною пам’яттю!

Так от: хлопчик із феноменальною пам’яттю – це про мене.

2

Для мене все почалося в 11 років. Я виліз на дерево і побачив там щось таке, що назавжди змінило мою пам’ять, перетворило її з мілкої калюжі в бурхливий океан.

Далебі, вам цікаво знати, що ж такого було на дереві? Гм, не пам’ятаю. Щось текуче, туге, іронічне… Справді, не пригадую.

Я виліз на запилюжену липу, старе крислате дерево. Смеркалося, і я вже от-от мав іти додому, як мене потягнуло покорити ще одну «висоту». Все дитинство я був деревним альпіністом. Не знав для себе кращої розваги, ніж видертися на дерево і дослідити, що видно з його верхівки.

Липа, про яку я говорю, була найвищою в околиці нашого закутка. Далі, за містом, росли й куди вищі дерева – буки, приміром, два височенних дуба. Про ліс годі й говорити – але ж там усе сосни, а від сосен знаєте, які потім руки будуть?

Як уже казав, сонце за пару хвилин мало закотитися за горизонт. А мені закортіло вилізти на дерево і подивитися на захід. Я виліз, і побачив там щось дуже цікаве.

Але не пам’ятаю, що. Наступне, що я можу пригадати, – себе у пропахлих димом джинсах із латкою на лівому коліні (на латці – Качур Дональд). Похитуючись, простую стежкою біля водокачки до своєї хати.

3

Я вчився в міднобуківській школі, на той час вона вже була об’єднаною. Хто жив у Мідних Буках, знає: до 92-го у місті було дві школи – номер перша і номер друга. Але потім почалися всі ці незбагненні від’їзди, і місто знелюдніло. Ми й самі збиралися виїжджати – була думка обміняти хату на квартиру в Тернополі, поближче до баби Віри, маминої мами. Бабця вже старенька була, і мамині сестри по черзі їздили доглядати за нею. Але якось то все з переїздом відтягувалося. Та й по-серйозному , бачу тепер, це не розглядалося.

Одним словом, відбувся масовий виїзд сімей, так що довелося об’єднати дві школи в одну. Приміщення школи номер один (яке було аварійним) переробили під котельню, де, до речі, мій тато працював нічним сторожем. А колишній шкільний спортзал, що був окремою будовою, мав стати складом текстилю. Іронія в тому, що склад так і не наповнився нічим, крім тютюнового диму, коли мій батя закурював «Приму».

З грошима тоді було непросто. Та й місто саме по собі видавалося тривожним і порожнім. Точно як той склад зі стертою розміткою для баскетболу на підлозі.

У 92-му, коли я ходив до шостого класу, дітей у місті залишалось небагато. Фактично, всі діти зі школи номер один стали лінією класів А, а з другої – класами Б.

Я був А.

4

Надворі буяв травень, я не міг дочекатися, коли закінчиться четверть і наступлять канікули.

Але біда – перед канікулами я мав скласти іспит, і то вперше в житті. Ми не писали диктант, як це робили попередні шестикласники, а вчили білети з укрмови.

Я ніколи не помічав у собі нахилу до гуманітарних предметів. Як, утім, і до природничих. Я взагалі не любив учитися. Ніколи не старався вникнути в те, що вивчаю, і просто визубрював усе, що потрібно. Тому школа завжди здавалася втомлюючою і пластмасовою. Набагато більше я любив рухатися, рухатися взагалі – рух як заглиблення, чи що. Потім тою самою любов’ю я полюбив гоцатися. Секс – також заглиблення. Дуже веселе. Секс – динамічна аналогія сміху. Так мені скромно здається.

Складно переповідати послідовно. Деталей багато, а мені часом бракує панорамного бачення. Деколи уявляю себе комахою – пам’ять нагадує око метелика. Мозаїчна картина безконечного рівня деталізації.

Наранок мав бути екзамен. Я, звичайно ж, не вчив нічого, і правильно робив – марнота бо усе. Довбеш ті білети, ходиш на консультації після уроків, із керою по душах розмовляєш – і все заради десяти хвилин незручності перед екзаменатором.

За мною в школі вже давно ходила слава грубіяна та розпиздяя, і взагалі, персони вкрай несерйозної. А все тільки тому, що я вмів гарно веселити публіку. Мої ідеї щодо часопроведення вражали навіть мене самого! Вражали якимось витонченим, благородним ідіотизмом. Можливо, саме через ту аристократичність багато хто й куплявся на мої витівки.

Типовим прикладом осяйної придуркуватості, яку я випромінював у наш холодний, темний світ, була оказія із парасолями. Одного дощового ранку всі прийшли до класу з парасолями. Я помітив, що у вільному просторі в кінці класу їх – розчепірених зонтів – зібралася ціла армада. Зонти сушилися. Я перемовився кількома словами із хлопцями, і наче між іншим підкинув думку (всіляко наголосивши на умовності пропозиції) заховатися цілим класом під парасолі. Прийде керівничка, а нас нема, вкидуєтеся, пацики? Ух ти, сказали хлопці, давай!

Назовні залишилося семеро паралізованих режимом заточок – у повній прострації вони дивилися в одну точку, і сиділи так тихо, наче це був відкритий урок. Видно, їх розум відмовлявся сприймати те, що бачили очі: дві третини класу справді сховалося під парасолями. Заточок уже навчили відгороджуватися від абсурду, однак дальше простого блокування шкільна програма не заходила.

Я пам’ятаю відчуття сновидності, густої нереальності ситуації – 14 дітей я переконав залізти під парасолі. Отак, на рівному місці.

Звичайно, прийшла керівничка, яка мала в нас географію. Це була найпротивніша учителька у школі, за що й поплатилася ще багато років до мене прізвиськом «Клізма». Разом із певною відмінницею вона театрально, навшпиньках підійшла до нас і делікатно

1 2 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Намір!», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Намір!"