Читати книгу - "Ще раз, капітане!"

Цю історію можна почати з часу, коли Фрідлев ступив у пітьму, але, власне кажучи, розпочалася вона багато годин і багато сторінок перед тим. А тепер він тут. Випрямляє спину, як тільки може, незграбно проводить долонею по мокрому обличчі й твердим голосом каже темряві:

— Не буде тут поблажок, хай мені чорт.

Ці слова додають йому сили. На якусь мить і справді здається, що тут не буде ніяких поблажок, тільки треба добре взятися до діла. Фрідлев пробує навіть усміхнутися. Хоч не вдається йому, та все ж старається. Спіткнувшись об камінь, хоче стусонути його носаком, та завбачливість підказує, що від такого заболить нога. Фрідлев сходить на узбіччя. Знову камінь, цього разу невеличкий. Такий можна безпечно вдарити. Коли це зроблено й камінчик покотився в канаву, Фрідлев ще раз озивається:

— Hi-і, хлопче, тут не буде ніяких поблажок. Ось це я тобі й скажу!

Слова — неначе в’язка каша в роті, якщо не ковтнеш, мусиш виплюнути, бо годі далі носити таке в устах. Hi-і, хлопче, ні-і. Одне з двох: або перше, або друге. Бо тут нема поблажок.

Ще один камінець, стусонемо і його.

Це ж я до лісу підходжу.

Засунувши руку в кишеню пальта, він намацує шнурок, яким обв’язують голову цукру.

Якщо зсукати його вдвоє…

І по довгім часі думка снується далі:

…то можна повіситися. Бо тут, хай мене дідько вхопить, нема ніяких поблажок у цім ділі, якщо вже на те пішло.

Хай там як, а Фрідлеву дуже кортить закурити. Видобуває люльку, у якій ще залишилося трохи тютюну, й думає: «Добре, що я не вибив її». Здорова гадка, завбачлива, як сказав би він за своїх добрих часів. Спинившись, запалює й потягає. У люльці неприємно шкварчить і хлипає. Можна було б подумати, що йому важко дихати. Але це у люльки нікудишні груди, у Фрідлева вони ще хоч куди. За своїх добрих часів міг, коли хотів, крикнути так, що людям вуха закладало. А сьогодні ввечері, годину тому, цей голос придушено — на віки вічні. Двері твого, Фрідлеве, серця зачинилися, грюкнувши. Зостало тільки бурмотіння — забурмоче скривджений якусь мить, а тоді німота, тоді смерть. Це ж на ґанку в торговця Фрідлев сказав ці слова:

— Не буде поблажок, трясця мені в печінку. І я не з тих…

Зрештою, як воно було насправді? Хто був правий, а хто ні? Поквитатися б… але двері серця грюкнули й замкнулися навіки. Бери все дідько, нечистий з підземного світу, якщо ти вже добрався до мене. Тут не буде поблажок у мою останню хвилину!.. Фрідлев одне знає, в одному певен: якби його кипучий гнів не пішов углиб, не постукав у двері серця, не дав волі словам, то влився б у руки, а тоді Калле Странд, хоч довгов’язий і кремезний, накрився б ногами й одразу опинився б чи то в небеснім царстві, чи то в підземних володіннях диявола. Однак гнів не туди виладувався, вернувся зворотним ударом. Фрідлеву забракло віддиху, зм’якли ноги, упали руки. Почувався так, ніби надірвався. З очима було ще гірше, солоні сльози плили не з печалі. Якби ж вони принаймні скалили зуби — поліцай, Клементина, Калле Странд. Там стояло ціле зборище. Хто видивлявся, як поліцай, хто боявся, як Калле Странд, а хто жалів, як Клементина.

І знову думка повернулася до початку: я не з тих, що пнуться вперед…

Хтось інший теж міг би курити сигари, подумав Фрідлев, коли люлька, востаннє затріщавши, згасла. Відчувши їдкий тютюновий сік на язиці, мусив сплюнути. Тьху. Хтось інший теж міг би носити на щодень золотого годинника й ходити з високим комірцем, якби хотів.

Фрідлев береться за шию й відчуває, що комірець затісний. Хтось інший теж міг би мати шубу, смугасті штани, лаковані туфлі й крамницю. Хтось інший теж міг би бути колись і десятником-рахівником, бо ж уміє лічити й писати. Ніяких поблажок…

І знову навертається те саме ім’я. Калле Странд. Фрідлев, власне, почуває велику огиду. Тепер огиду, а хвилину тому було щось інше.

Були часи, коли Калле Странд обходив своїми довгими ногами широкі простори Швеції й підманув чимало жінок. Мав такі очі. Це все очі, безпристрасно розмірковує Фрідлев, а тоді знову накочується огида.

Колись Калле Странд казав: «На мене можна покладатися». І люди вірили, жінки вірили. А все завдяки обличчю, очам. Тьху, хай тобі чорт.

А якось було…

Спинившись посеред дороги, Фрідлев знову риється в кишенях. Знаходить щіпку тютюну чи ще там чогось, набиває люльку, запалює, смокче й не зважає на тютюновий сік. Один такий чолов’яга був дурний, як чобіт. Вважав людей кращими, ніж вони є насправді. Добряк, хороший чоловік, нікому не натовк пику, хоч інші, будь вони ним, чинили б так… Просто він завжди був добрий.

А ти, цибатий Калле Странде, не такий порядний. Не кажу, що ти завжди був такий, як тепер. Я б міг сказати, — не сьогодні й не в цьому році, — що й ти колись відзначався чесністю. І не міг бути інакшим, бо ж ми двоє приятелювали. Однак ось цього я тобі не пробачу.

Я мав дати тобі по носі. Але я, я не зробив тобі такої капости. Знаєш, ноги маю не позичені, з ними все гаразд, та й з руками теж. А що вже пальці… але годі жартів. Дехто теж знає всілякі хитрощі, аякже, таж був у чужих краях, бачив інші місцини, ніж ось ця глушина… А тобі, Калле Странде, ніколи не зможу простити того, що ти так бридко повівся…