Читати книгу - "Етюд із метеликом"
- Жанр: 💙 Сучасна проза
- Автор: Надія Павлівна Гуменюк
- 420
- 0
- 28.04.22
У збірці «маленьких повістей» письменниця виразно презентує своє бачення сучасності, ніби заштриховує тло на малярському полотні. Різні та на перший погляд пересічні особистості потрапляють у незвичні для себе ситуації вибору, боротьби чи безвиході. Проте хай би про кого йшлося — про сільську відлюдницю, чиє серце сповнене милосердя та нерозтраченої теплоти, про скромного приватного детектива, якому вперше в житті випадає роль звабника, або про юну іспанку, яка от-от дізнається таємницю бентежних снів-марень, — рано чи пізно буремні події сплітаються в гармонійний етюд «про любов».
ISBN 978-617-690-885-2
© Гуменюк Н., 2017
© ТОВ «Видавництво “Віват”», 2017
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Етюд із метеликом
Вовчиця
Весільна перезва протяжно охнула, голосно хлипнула, хилитнулася вперед-назад, як іще не загуслий холодець у мисці, і зупинилася. Тільки хтось із музик, що пританцьовували позаду веселого юрмиська, гупнув іще разів зо два в бубон — невпопад і вже геть не до ладу. Молода інстинктивно вхопилася руками за округлий животик, хитро замаскований розкішним вельоном. Молодий оторопіло втупився поперед себе — у сіру прояву, що вискочила з осіннього туману, як Пилип із конопель, і закам’яніла посеред вогкої після нічного дощу дороги.
І звідки вона взялася? Невелика, зграбна, вуха сторчма, на лискучому з жовтуватими підпалинами хутрі краплі роси грають. У зеленкуватих очах не стільки дикої хижості, як молодої цікавості.
— Людойки-и-и! Добриї-і-і! Во-о-овк! — різонув тривожну тишу високий жіночий голос.
— Во-о-о-о-о-о-о-о-о… — покотилося вулицею.
— Оце перезва, колька їй у бік! Оце так перезва! Ха-ха! Скіко живу, не помню, щоб вовк весіллє переходив. Диви-но — став і ні руш.
Круглий чоловічок із кривими, як у кавалериста, ногами, голосно гикнув, зсунув набакир сірого картуза, розхристав руду куртку зі штучної замші, розкинув руки, ніби для обіймів, і непевною ходою п’яненького боцмана пішов від занімілого натовпу. Та кроків за три від дивного звіра зупинився, закинув руки за потилицю, клацнув обцасами грубих черевиків, спробував піти навприсядки, але заточився, мало не впав — вирівнявся й зробив три притопи.
Ех! Весіллє іде, Аж земля гуде. А такої молодої Більш нема ніде…Звір не ворухнувся.
— Мекало-перемекало! Пропав ти, Луко, як сірко на базарі. Викраде зараз цей сірий зубатий кавалєр твою молоду — і шукай вітра в полі. А чого ж він сюди притарагунився? Чого? Тіко за молодою! — чоловічок відступив на крок. — Трясця твоїй матері! Та це не вовк, а вовчиця. Нащо ж їй молодуха? Мо’, викуп за Гелю хоче? Треба задобрити, треба-треба, бо не пропустить, бий її кара божа! Бігме, не пропустить! Тут діло, знацця, сурйозне, мекало-перемекало.
Вовчиця повільно ворухнулася, тоді різко стрепенулася, струсила із себе краплі роси, повела вухами, якось знехотя оскалила міцні білі зуби й кресонула по занімілій перезві жовтим поглядом, ніби підтвердила: а таки не пропущу!
— Хе! — чоловічок ошелешено покрутив головою, опустив руки й ураз протверезів. — От холєра болотяна! Ви-те бачили таке? Ще й ікла показує. Но-но! — посварився вузлуватим пальцем із чорним півколом нігтя. — Не вельми скалься. Ти одна, а нас он скіко — усіх не ковтнеш. А я… я той… посол доброї волі. Угу… Посол Гілько Курдик. От… Послів не кусають. Навіть на війні. А в мирне врем’я й поготів. Петраєш своєю сірою макітрою, що кажу? Освободи дорогу й пропусти весіллє. Не годиться перезві з дороги звертати чи назад голоблі повертати — поганий знак. Раз ми йдемо до хати молодої, значиться, мус прийти — до неї заячий скік зостався. Ви-те чуєте, важна пані в сірому жупані? — перейшов раптом на «ви», скинув картуза, сяйнувши круглою лисиною, і поклонився аж до землі: — Оступітеся-одчепітеся. По-доброму просимо. А ми вам за це — викуп… Хе-хе… Хоч сто грамів, а хоч — коровай із ковбаскою. А хоч — і їдне, і друге. А чого ж? За таку молодуху мона й поторгуватися.
Вовчиця перехилила голову набік, ніби й справді прислухалася до посла-самозванця та прицінювалася до викупу. Але не відступала. Косила жовтими очима на руки молодої. Чи то їй кортіло дізнатися, що та притискала ними під білим вельоном, чи так заворожив її блиск новенької золотої обручки на безіменному пальці.
— Мо’, вона скажена? — перелякано прошепотіла чорнява молодиця.
— Авжеж, Ганцю, скажена, авжеж… Бо щоб ото стіко людей, а звірина так нагло на всіх витріщалася й не втікала… Так не буває. Ой чує моє серце, не скінчиться це добром, — дрібно перехрестилася за її спиною старша жінка.
— На всіх? Та на вас вона, тітко Степанко, і не глипнула. Тіко з молодої очей не зводить, з Гелі нашої. Ви-те гляньте, як впірилася. І не змигне. Ще зурочить молодуху вовчанисько погане. Геля ж… Та ви-те самі знаєте… О, ди-но, ди-но, побіліла як стіна й за живіт тримається. А животик у неї… хм… місяців п’ять уже є, а мо’, й більше, бо ж вона його втягує, як тіко мож.
«Посол доброї волі» тим часом дозадкував до гурту й заховався за молодих.
— Викуп, викуп… — смикнув за рукав молодого. — Кажи, Луко, хай староста викуп несе… Мо’, це й ніякий не звір, а відьма, перевертень, вовкулака, знацця… Бач, як на Гелю витріщилася — ніби проклєттє якесь насилає чи гіпнотізірує. Як дати щось, то візьме собі та й щезне.
— Ружжо! — раптом голосно наказав Іван Борух, хрещений батько молодої. — Вітько! Васько! Чуєте, хлопці? Бігом додому за ружжом! Буде їй зараз викуп! Ой буде…
Двоє парубчаків кинулися праворуч, через город, мимо покинутого та вже розтягнутого на дрова обійстя, до своєї хати, захованої за високим парканом. Вовчиця здивовано глянула їм услід, задерла догори голову, видала короткий звук, схожий на собаче скавуління, і спокійнісінько побігла підтюпцем у протилежний бік — до побляклого осіннього лугу. Лугова стежка в’юнилася до дерев’яного місточка-кладки, а далі завертала до лісу, мимо єдиної по той бік річечки садиби.
Утікачка ще й до містка не добігла, як до весільної процесії вже підскочили захекані Борушенята зі зброєю в руках. Вони глянули на те місце, де ще кілька хвилин тому стояла вовчиця, озирнулися навколо й кинулися на стежку. Батько наздогнав молодшого, забрав рушницю — «малий ти ще, Вітьку, на вовків стріляти» — і вибіг наперед. За мисливцями дружно затупотів цілий гурт цікавих.
Вовчиця озирнулася, на мить завмерла, ніби щось роздумувала, а тоді хутко чкурнула стежкою до обійстя на відлюдді. Переслідувачі — за нею.
— Стріляй! Стріляй! Не промаж! Не упусти! — кричали навперебій захмелілі чоловіки.
Борух-старший, розхристаний, розчервонілий, із розтріпаним чубом — руде впереміш із сивим — прицілився й вистрелив. Раз, удруге, утретє. Але вовчиці хоч би що. Здавалося, кулі навіть змінювали траєкторію, щоб не зачепити її.
— А таки відьма, мекало-перемекало! Відьма! Заворожена! Ви-те бачите, як шпацірує? — притупнув кривою ногою дід Курдик. — Не візьме її твоє ружжо, Іване. Ой не візьме, щоб її колька взяла! Споримо на плєшку? На казьонку. Або нє — на житнівку. Тут треба срібного
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Етюд із метеликом», після закриття браузера.