Читати книгу - "Гордівниця Злата"

Наближалося двадцять дев’яте лютого. Ви, звичайно, знаєте, що день цей буває раз на чотири роки. Проте в усьому іншому він подібний до інших днів, але ніч… Мало кому відомо, що у ніч на двадцять дев’яте лютого казка може стати дійсністю, а небувальщина виявиться бувальщиною.

Ось на небосхилі запалали ліхтарики зірок. Таємничі й далекі, вони дивились на Землю в німому очікуванні, і лише найбільш непосидючі пустотливо переморгувались: щось сьогодні буде? Посміливіші тіні повилізали зі шпаринок і схованок і поважливо причаїлись під кудлатими ялинками, терпляче очікуючи на чудо.

Вікові дерева лунко потріскували від лютого морозу. Багато чого бачили вони за свого життя й знали, що ніч, яка насувалась, — саме час для чародійства. Іскристі сніжинки, чиє життя коротке, тріпотіли від щастя, що на їхню долю припало пережити чаклунську ніч. Здавалося, навіть повітря було напоєне передчуттям чарів. Прийди ж, господарю ночі, Місяцю, відкрий свої таємниці. Тихо спливали хвилини. Наближалась північ. Ось із-за хмаринки потяглися сріблясті ниточки променів. Вони павутинками спустилися на землю, і кришталики інею тієї ж миті спалахнули холодним вогнем. Мороз все дужчав. Нарешті з’явився чародій Місяць, і тієї ж миті почалися чудеса.

У блакитному світлі, ніби морозний візерунок на склі, вимальовувався кришталевий палац. Невагомий і прозорий, він стояв між небом і землею на примарній горі. Місячне світло лилося на чарівний замок, наповнюючи його іскристим сяйвом, і раптом сталося неймовірне. Розмиті контури колонад набули чітких обрисів і налились мармуровою білизною. Величаві куполи засяяли діамантами й перламутром. У вікнах загорілося світло, і з палацу полилася ніжна музика.

На горі Фатум чекали на багатьох гостей. Фея щастя й талану, Фортуна, влаштовувала бал. Шкода, що нас з вами туди не запросили. Що ж, загляньмо непомітно у віконечко.

У величезній світлій залі було гамірно й весело. Раз на чотири роки сюди з усіх куточків землі зліталися феї, володарки людських доль. Кого тут тільки не було: парки у спадаючих фалдами римських тогах; мойри, вбрані в легкі грецькі туніки; світловолосі норни, посланниці північних країн і чарівні пері, які прилетіли зі Сходу.

Посеред зали стояла господиня палацу Фортуна. Її золотаве волосся було стягнене на потилиці в тугий вузол, а за плечима тріпотіли два легких крила. Скрізь пурхали феї. Вони весело пересміювались і безтурботно перемовлялись одна з одною, а крилаті херувими підносили запрошеним солодкий нектар і найрізноманітніші страви.

А тим часом всі чекали на головну подію вечора — народження опівнічного малюка.

За неписаним законом феї не з’являються на очі людям, але кожне правило має виняток. Того, хто народився саме опівночі на двадцять дев’яте лютого, феї вважають своїм підопічним і надають йому особливого заступництва. На жаль, це трапляється нечасто. Варто дитині з’явитися на світ на хвилину раніше або на цю саму хвилину запізнитися зі своїм народженням, як вона вже не може вважатися опівнічною. За останні сто років у світі не народилося жодного опівнічного малюка, і це дуже засмучувало чарівниць, адже феї страшенно люблять нагороджувати малюків чудовими дарами! До того ж фея, на чиїй землі з’являється довгоочікуваний малюк, стає його хрещеною, а це велика честь.

Гості все прибували. На порозі з’явилися дві феї зі слов’янських земель, де їх величають суденицями. Одна з них була молоденькою й здавалася втіленням радості. На її обличчі сяяла промениста усмішка, а в очах раз у раз спалахували пустотливі іскорки. Звали фею Доля. На поясі у чарівниці висіло веретенце, яким вона пряла нитки людських доль. Її супутниця була трохи старшою. Ім’я її було Злидня, і на ремінці навколо талії вона носила гостро заточені ножиці, якими різала нитку долі, підводячи під життям останню риску. Похмуре ремесло Злидні залишило на ній свій відбиток. Навіть на веселому балі вираз її обличчя був суворим і непривітним.

— Лише поглянь, як тут весело й красиво! І яке вишукане товариство! — прощебетала Доля.

Злидня з-під лоба огледіла зал і, похитавши головою, пробурмотіла:

— Марне все це! Сама мішура!