Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Мереживо людських доль 📚 - Українською

Читати книгу - "Мереживо людських доль"

325
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мереживо людських доль" автора Наталія Хаммоуда. Жанр книги: 💛 Любовні романи / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Мереживо людських доль» була написана автором - Наталія Хаммоуда, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💛 Любовні романи / 💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Мереживо людських доль" в соціальних мережах: 

«Мереживо людських доль» — збірка новел та оповідань, основаних на реальних подіях. Починаючи із першого твору, читач зауважить для себе всю суть людського буття й ментальності, посміється там, де, здавалося б, повинен плакати. Але життя таким найчастіше і є — сміхом крізь сльози. Далі йдуть декілька новел із цілком драматичним змістом, які мають неочікувані розв’язки.
Сльози і сміх, кохання і розлука, біль і радість, життя і смерть — усе переплелося у збірці, наче мереживо.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 58
Перейти на сторінку:
Наталія Хаммоуда
Мереживо людських доль
Живий живе гадає…

— Христос посеред нас, — промовила жінка у чорній хустині, вхопивши ложкою кілька зерен пшениці, і поки гості відповідали «є і буде» вийшла за двері.

Тільки що Параска поховала чоловіка. Прожили разом півстоліття. Як вже було — так було, але зла вона на нього вже не тримала. Простила йому все, коли на кришку труни кинула грудочку землі. Хай йому Бог все простить…

…— Василь лежєв на катафельку[1], як квітка. Виділа-с, Ганько? Як живий, правда?

— Правда, Юстино. Шкода хлопа, — відповіла Ганна, запихаючи до рота великий шмат вареної ковбаси. — Не хлоп був, а дуб, царство му небесне. Нема єдної баби в селі, жи би за Василем не заплакала.

— Ая-я, не кажи. Такі правда, — перехиливши склянку «Тархуну» і обтерши рукою рота відповіла Юстина.

Коло Юстини примостилась Іруська, Василева сусідка і подружка Ганнина і Юстинина.

— Йой, дівки, я сама таким сі сплакала за Василем. Добрий був хлоп, порєдний, робітний[2]. Коли-м не попросила, ніґди[3] ми не відмовив: косу наточит, сапу поклепає, цвєка[4] заб’є… — перечислювала жінкам Іруська, — бо я баба сама, хлопа не маю…

— Був безвідказний? — протягнула Юстина примруживши око.

— Що правда, то правда, — обірвала Іруська, ледь стримуючи сміх, бо всі три знали про що йшла мова.

— Наливай, Петрівна, — почулося в іншому кінці столу. — За такого хлопа гріх не віпити.

Петрівна, ще одна сусідка, налила собі, і ще двом жінкам, що сиділи поряд. Юстина і Ганна наповнили свої чарки.

— Ну, що… най му там буде царствіє небесне! — виголосила повна червонощока жінка у чорній з квітами хустині. — Най му Бог не памнітає того, що ми забути не годни!

— За Василє… гмммм, той-во, кажу, най му буде вічна памніть. — Жінки потягнулись одна до іншої стаканами, але одразу ж опам’ятавшись, що за покійних не «цокаються», розняли їх і швидко перехилили до дна.

— Ото файний похорон му Параска зробила. Ади, на столах чого лиш нема: кубаси трох видів, і сири, і риби, і салати. А горівки всякої кілько, і вино, і солодка вода… — продовжувала червонощока жінка, закусивши оселедцем.

— А хліб-хліб ади всьой домашний! Мой-мой! Не похорон, а вісілє, — донеслася розмова з-за іншого стола.

— Видко, жи му всьо забула, — штовхнула Юстина Іруська. — А ми не забудем. Де таке забути? Ото був хлоп! Ото був до бабів справец. Нікотра з нас не пошкодувала, жи попробувала того хрукту[5].

— Хі-хі, — відповіла Іруська сміхом на слова Юстини. — Ну, вип’єм по другі за Василє, на му легко сі лежит. Най відпочине хоть на тім світі, як на сім спочинку не мав. Ади, як жив весело — так і вмер! Землє му пухом, а нам живе гадати. Наливай, Петрівна, бо в тебе легка рука.

Чарки спорожніли вдруге. І хоча за померлих більше двох разів не п’ють, за Василя пили. Гріх було не пити — бо «добрий був хлоп» і «такий файний похорон».

За чоловічим столом помалу почали голоснішати розмови. Хтось згадав Василеву молодість, хтось роботу в колгоспі і заслуги покійного перед державою. Розмова плавно переходила з минулого в теперішній час…

…— То траба було так вдати: вмерти на бабі в сімдесєть років, — щоб почули усі виголосив уже добре нетверезий сусід Гриць. — А вона хоть на похорон прийшла?

— Тихо! Вона яким лицем прийде? Що вже нинька му згадувати? — штовхнув Гриця товариш по лаві. — Пий і закусуй, бо вже пізненько, а ми ще тверезі.

— Я не згадую, я й сам би так хтів… — потер чуба Гриць і опустив очі, — Моя Сенька вже зо дваціть років як окремо ночує…

— Вуйку Василю, — звернувся якийсь молодик до дяка. — Може зробим перерву тай заспівємо?

Дяк озирнувся, потер себе по животі, витер рукою масні від олії губи і кашлянувши затягнув:

— Ві-і-ічна-я па-а-а-ам’ять!

— Го-спо-ди, По-ми-и-и-и-луй! — залунало за столом. — Со святими упокой… душу усопшого раба тво-о-оє-є-я-я!

Почали розносити борщ. Хоч кожен уже щось перекусив, але борщ був невід’ємною частиною похорону. А до борщу і по чарці.

— Ну, Грицю, наливай, — скомандував товаришу глухий Тимко, не помітивши, що його чарка вже була повною, і чекала лиш, аби згадати добрим словом про Василя і випити.

Гриць піднявся з стаканом у руці і помовчавши секунду викрикнув: За Василє! Най му там буде добре!

— Стрийку, кажіт «вічная пам’ять» — штовхнув Гриця племінник зціпивши зуби від злості, але було пізно. Спиртне вже текло до шлунка і потребувало миттєвої закуски.

— Розступіться, розступіться, би я вас соусом не облила, — веселенько заторкотіла Оленка, Василева племінниця, що прибула на похорон вуйка з самого Києва, бо покійний записав весь маєток на неї, так як дітей власних не мав. — Голубці такі добрі. Чуєте, як пахнуть? Їжте, вуйцю Грицю. Нате вам тарілку особисту, решта по двоє до тарілки. Закусюйте, аби все мені з’їли. І пийте… Наливайте…

Гриць взяв з рук дівчини тареля з голубцями і швидко встромив виделку у страву.

— Вуйку Грицю, на сухо не їжте, — запросив наповнити стакана молодий поважний чоловік, що сидів напроти, і вже почав цідити Грицеві сто грам. — Якби ж не було чим запити, але ж є…

— Що є — то є, — підтакнули чоловіки підставляючи і свої чарки. — Ну, за упокой душі…

Перевернули й до голубців.

Жінки вже також розчервонілись

1 2 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мереживо людських доль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мереживо людських доль"