Читати книгу - "Смертонавти"
- Жанр: 💙 Фантастика
- Автор: Тед Косматка
- 236
- 0
- 28.04.22
Під час науково-дослідницької подорожі в глибокий космос, щось йде не так.
Одне з кращих оповідань майстра короткої форми Теда Косматки.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тед Косматка
Смертонавти
Переклад з англійської -- полігНОТ
------------------------------------------------
https://www.facebook.com/pg/PoligNOT
Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.
--------------------------------------------------------------
Найгірше тому, хто першим виходить з кріосну.
В голові мерехтять образи всього, що ти колись бачив – каскад серотоніну, і частина мозку, яка відповідає за зорові враження, вибухає немов бомба. Тобі здається, що в тебе відкриті очі, поки ти їх дійсно не відкриєш; тоді ти кліпаєш, намагаючись позбутися інею з вій; невеличкий, круглий ілюмінатор, наче дірка пробита в реальності – чорна ніч, пустка і зірки. Порожнеча така гостра, що об неї можна поранитися.
---*---
Я прокидаюся і блюю. Завжди те саме. Я блюю так, наче зараз помру, мої нутрощі от-от виваляться назовні, я душуся криком, якого не можу зупинити.
Закінчивши, витираю рот і вилізаю з контейнера – на тремтячих ногах перетинаю кімнату. Металева підлога така холодна, що мої ноги прилипають і я залишаю після себе шматочки шкіри у вигляді темних слідів. Я складаю руки на голих грудях і сідаю, підібравши ноги під себе. В повітрі висить стерильний запах пластику. Цілу хвилину я сиджу гола на столі, приходжу до тями, виділяючи холод клубками пари, досі надто мертва, щоб тремтіти, надто мертва, щоб думати. Я вдивляюся через ілюмінатор у порожнечу за склом.
-- Глибокий космос – це обличчя Бога, -- повідомляю я корабель.
Корабель не заперечує.
--*--
Клац. Загуділи маленькі сервоприводи. Включається система опалення, я чую запах паленого. Це нагадує мені старий мамин тостер у Кенії, коли я була маленькою дівчинкою у червоному соронгу. До того як помер мій батько, до Америки. Яка іронія, я не можу забути того, що хочу.
Я закриваю очі й молюся. Наперекір собі, відчуваю полегшення. Опалювання інколи не синхронізується з циклом пробудження. Ніхто не планував, що корабель полетить так далеко, що він летітиме так довго. Ми – Пілігрим, корабель дослідницького класу, пережиток минулого, і одного прекрасного дня опалення взагалі не включиться. Таке траплялося й раніше, з іншими екіпажами, на інших місіях. Більшої іронії годі й уявити: прокинутися з кріосну, тільки щоб замерзнути на смерть.
Знов щось клацає і корабель оживає. Глибокий гуркіт механізмів, довге шипіння – відкривається наступна з тринадцяти трун.
Контейнер Джона. Я намагаюся відчути щось, якісь емоції, але вони теж замерзли.
Мигає зелене світло, освітлюючи обличчя, яке колись було красивим – а може й досі красиве, але не для мене. Для когось, хто не бачив того, що бачила я. Тіло чоловіка знаходиться під кутом сорок п’ять градусів до поверхні.
Тепер ми всі називаємо їх трунами. На ліжках ми спимо чи трахаємося. А це не ліжка. Мені на гадку приходить “саркофаги”, слово спливає десь з глибини моєї голови. Я не пам’ятаю, що це слово означає, але впевнена – воно пасує. Вже стільки всього я не пам’ятаю.
Я нахиляюся ближче, Джон вже дихає. Він рухає головою, його коротке, світле волосся відтає, перетворюючись в мокрі пасма на широкому чолі. Тоді приходить блювотний рефлекс, рот викривлюється в гримасі, соплі, немов холодна патока, бризкають на підлогу, коли він падає на коліна – повністю голий чоловік, і на якусь мить спогади про нас двох настільки сильні -- мені здається, наче все інше, що трапилося, було тільки сном.
-- Привіт, Джоне, -- кажу я.
Але Джон тільки дивиться порожнім поглядом, тупий і німий.
-- Як ми сюди потрапили? – питаю я і мене раптово охоплює сум. Це не відбувається насправді. Це не може бути правда.
Його обличчя повертається на звук мого голосу. Це тільки рефлекс. Я торкаюся його голови. Він мовчить і посміхається посмішкою дебіла – його очі позбавлені інтелігенції, в них така ж порожнеча, як за склом ілюмінатора.
-- Я кохаю тебе, Джоне, -- кажу я і питаю себе, скільки вже часу минуло.
--*--
Ми називаємо це малою смертю. В жодному випадку не сном. Ніхто не називає це сном. Принаймні з тих, хто пройшов через це. Тому що коли ти спиш – ти дихаєш; твоє серце б’ється; твоя ендокринна система продовжує працювати – ти продовжуєш старіти. Уві сні тобі сняться сни.
В кріосні снів немає. Немає синхронізації. Нічого. Як в глибокому космосі. Це стан, який клінічно нічим не відрізняється від смерті. Єдина різниця – ти прокидаєшся.
Я часто задумуюся, що трапиться, якщо ти помреш у кріосні. На початку подорожі я не була віруючою, але тут, серед зірок, релігія знайшла мене. Я питаю себе, чи це не ознака пошкодження мозку.
Спочатку це трапилося з Мендозою. Вона розморозилася, як і всі ми; тільки мертвою. Кілька тижнів того робочого циклу я не могла заснути, розмірковуючи коли саме вона померла. Той стрибок був довгим – довшим, ніж будь-який з тих, що ми планували чи здійснювали до того. Моїм обов’язком, як лікаря місії, було заповнити свідоцтво про смерть у судовому журналі – і мені здавалося неправильним не знати, не мати змоги внести, принаймні, в якому, курва, тисячолітті вона померла.
Але під час кріосну ми всі мертві, і тільки пробудження змінює це. Так ми себе переконуємо.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смертонавти», після закриття браузера.