Читати книгу - "Операція «Вундеркінд»"

Вечір був ясний, і небо палахкотіло фейєрверком зірок.

— Наче на картинах Чюрльоніса, — сказав Клон, і голос його затремтів. — Природа на мить повернулася до нас тією гранню, яку художник бачив завжди. Бачив силою свого дару.

— Он як? — неуважно відізвався Наставник. — Цікаво, як би він назвав таку картину?

— Не знаю. Мабуть, «Симфонія зоряних сфер».

— Дуже цікаво, — пробурмотів Наставник, роздумуючи, з чого почати розпитування.

Клон, за висновком соціальних психологів, був неофіційним лідером групи і міг би допомогти з’ясувати багато чого. Якби захотів. І якби можна було розказати йому все. Може, тоді вдалося б дізнатися, чому група не дає сподіваних результатів. їм виділили найсучаснішу апаратуру; їхні викладачі — дуже талановиті вчені; в їхньому розпорядженні ідеально налагоджена служба інформації. І дезинформації… Так, дезинформації! Група не повинна догадуватись про справжній стан речей у навколишньому світі.

— Клон, скажи, — несподівано для себе спитав Наставник. — Що ти зараз відчуваєш?

— Важко це висловити, — в голосі Клона почулася ніяковість. — Немає повної аналогії між думками і словами. «Думка висловлена є брехня».

— А все-таки.

Клон відповів не зразу.

— Іноді ввечері, як і тепер, я пильно вдивляюся в небо, і, здається мені, чую пронизливий виск галактик, рев ядер кульових скупчень і жахливий гуркіт народження наднових. Я чую, як пульсує і здригається зоряна матерія. І в мені народжується відчуття, що біоритми кожної моєї клітинки і пульс Всесвіту становлять нерозривне ціле. І я відчуваю, як вливається в мене неймовірно потужна космічна енергія, що нею хоче обдарувати мене природа, бажаючи пізнати через мене саму себе. Але тут я згадую…

Останні слова Клон вимовив зовсім тихо. Наставник напружено вглядався в невиразну постать вихованця, і йому здавалося, що контури її невловно швидко коливаються. Настрій його гіршав. Відчуття було таке, наче він підглядає в замкову щілину.

— І всі твої товариші відчувають те саме? Я маю на увазі, коли згадують, що… — завагався Наставник.

— Більшою чи меншою мірою — всі.

— Але вони стараються?

— Ще й як, — голос Клона зазвучав холодно.

— Це добре, що ви стараєтесь. — Наставник змусив себе говорити офіційним тоном, дотримуючись суворої Інструкції. — Виходить, є й надія.

— Так, є, — намагаючись стримати зітхання, відповів Клон.

— Ви розумієте, чому повинні старатися?

— Розуміємо, — сумною луною відізвався Клон.

— А чи всі розуміють це досить добре?

— Всі. Майже всі…

Клон був чесний хлопчина.

— Але ж усі учні знають, що розумову недостатність можна подолати лише невтомною працею?

— Це знають усі, — розмова явно гнітила Клона, — Та, крім знання, потрібен емоційний імпульс.

Вони розмірено ходили по радіальній стежці, і гравій шурхотів у них під ногами. Стежка скінчилася, впершись у кільцеву спортивну доріжку. Ще далі, ніби з-під землі, виростала важка чорна маса стіни. Вона здіймалася над усім, вона тиснула на все — стіна, що оточувала інтернат з усіх боків і підносилася вгору на кілька десятків метрів. Клон підійшов до неї із звичним почуттям ворожої настороженості. Він простягнув руку вперед, і потужне силове поле, що огортало стіну, пружно відштовхнуло долоню.

— Коли вона зникне? Коли?!

Згідно з інструкцією, Наставник мав відповісти, що це залежить від старань самих учнів. Але він промовчав.

На урок фізики Клон запізнився. Три крісла, як завжди, були вільні. Клон зрозумів, що Мауї з «наближеними» знову пішов у біохімічну лабораторію. Його черговим захопленням були флавінові ферменти. Клон пошкодував, що Мауї пішов, Знавець говорив досить цікаві речі про просторово-часові співвідношення; він розповів про теорію відносності, створену клерком із патентного бюро. Звали цього клерка Альберт Ейнштейн.

— Клон! Про що ти думаєш? Я втретє звертаюся до тебе!

— Про теорію відносності думаю. Вона має своєрідну чарівність, мені подобається її цільність і простота. Одразу видно, що автор теорії — дилетант у фізиці. Фахівець, той би все ускладнив і наплутав.

Очі в Знавця стали трохи перелякані.

— Усі так думають? — губи у нього тремтіли.

Учні здивовано перешіптувались.

— Виснаження нервової системи. Нервово-астенічний синдром. Колись я вивчав медицину, — сказав на вухо Клону Мауї, який уже повернувся в клас.

— Я повторюю запитання, — голос учителя зірвався.

— Ми всі так думаємо, — не втримався грубіян Пан. — І ще ми думаємо, що пора вже нам давати щось по-справжньому серйозне. Годі нас манною кашею годувати!

Знавець зумів узяти себе в руки, тільки повіка не переставала смикатися.

— Наберіться терпіння. На все свій час. А тепер пропоную вам завершити роботу Альберта Ейнштейна, який хотів створити єдину теорію поля. Але не зміг. Не встиг.

Пан і тут не змовчав.

— Нічого фізикою займатися, якщо не фахівець.

У Знавця почала смикатися й щока. Він мовчки походив по лабораторії, щоб заспокоїтись, і, лічачи до сорока, дихав глибоко й розмірено. Цього разу щось кепсько помагало.

Тим часом хлопці, щоб не сидіти без діла, говорили алеутською мовою, яка розважала їх величезною кількістю займенників. Знавець, закінчивши лічити до ста, звернувся до учнів:

— Даю вам можливість завершити роботу Ейнштейна. Ви можете користуватися всіма необхідними інформативно-довідковими матеріалами. У вашому розпорядженні півгодини. Хто не вкладеться в цей час, не буде допущений у суботу до роботи на великому комп’ютері.

Дисциплінований Клон одразу ж схилився над столом, щось нашіптуючи в мікрофон і поглядаючи на екран кабінетної ЕОМ. Пан, почувши, що для виконання цього завдання дається цілих тридцять хвилин, зневажливо гмукнув і задивився у вікно. Мауї теж не квапився щось робити: він із запалом пояснював сусідові механізм психофізіологічного впливу музики на лімбічну систему людини.

На загальному пульті один за одним стали спалахувати зелені кружечки готовності. Клонів кружечок, як завжди, засвітився першим, і тепер Клон сидів,