Читати книгу - "Homo gracilis"
- Жанр: 💙 Фантастика
- Автор: Володимир Аполлінарійович Заєць
- 251
- 0
- 28.04.22
Після невдалого виходу з нуль-простору міжгалактичний розвідник Р-250 виявився розбитим на планеті невідомого сузір'я. Тяжкопоранений космопілот Семен Орлов, намагаючись вступити в контакт з місцевими жителями, натрапив на глуху стіну нерозуміння.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
HOMO GRACILIS
«Комп’ютер — мозок корабля…» Ця фраза, що стала хрестоматійною істиною, чітко відбивала суть справи. Комп’ютери шостого покоління справді були аналогами людського мозку за своєю архітектонікою, переважаючи його рівнем складності й надійності. Та навіть наднадійні комп’ютери подеколи виходять з ладу.
Комп’ютер міжгалактичного розвідника Р-250 вийшов з ладу по дорозі назад і завчасно став виводити корабель з нуль-простору. Космопілот Семен Орлов зумів заблокувати ділянку з порушеною функцією, але «навіжений» комп’ютер з винахідливістю шаленця знаходив лази в логічних заборонах і знову й знову виводив корабель у звичайний простір.
Коли вп’яте заревіли генератори реалізації і на об’ємному екрані за кілька секунд до виходу корабля з субпростору з’явились незнайомі сузір’я і виросла планета на зразок Землі без найменших ознак цивілізації, Семен якимось дивом збагнув, що реалізація відбудеться у точці, яку займає планета. І Семен почав новий тур боротьби, що здалася нескінченною, але фактично тривала не більш, як дві секунди.
Ракета не реалізувалась на поверхні планети: її нижня частина опинилась під землею. І тому страхітливої сили вибух підняв тисячотонний тулуб корабля і відкинув його, немов порожню шкарлупину, за багато сотень метрів від місця посадки.
Семена викинуло з рубки, й він, гримнувши додолу, встиг подумати, що це кінець, і ще він устиг помітити, як спрацював востаннє перед своєю загибеллю комп’ютер і на місці корабля постав смарагдовий вихор, що завжди утворюється при вході матеріального тіла в нуль-простір.
Семен приходив до тями поступово. Спершу став відчувати й розрізняти запахи: він вловив незнайомий гіркуватий аромат і почув невиразний шелест — так тиховій шелестить листям дерев. Він напружив слух, і йому здалося, що в розмірений шерех удерся звук, схожий на людський голос.
У Семена зажевріла надія на порятунок. Насамперед треба добратися до людей. Та йти Семен не міг: зламані в гомілках ноги були неприродно зігнуті і завдавали болю, що ятрив усе тіло. Семен зміркував, що перелом закритий, але від необережного руху уламки кісток могли протнути м’язи й шкіру, розірвати судини — і тоді смерть від гострої втрати крові чи больового шоку. Семен, згадавши хірургічні студії, роззирнувся довкола в пошуках підходящої палиці, щоб прибинтувати до ноги. Та, на жаль, місцевість була прибрана ідеально.
— Ох і чистьохи! — подумав Семен і поповз до стежки, обережно підтягуючи тіло з непорушними ногами, що волочилися по землі.
Біля самої стежки права нога за щось зачепилася, і гострий біль погасив свідомість.
Семенові здалося, ніби до пам’яті його привели веселі, дзвінкі голоси. Він зволожив шорстким язиком губи й відчув, як холодно його правій нозі та як затверділи просяклі кров’ю штани. «Треба поспішати», — подумав він і, повернувши голову, побачив групу юнаків та дівчат, що віддалялися від нього стежкою.
— Гей, ге-е-ей! — гукнув їм услід Семен, та голос його прозвучав, як тихий стогін.
Видно, не почувши його голосу, молоді люди, весело перемовляючись, зникли за поворотом.
— Дарма, — пробурмотів Семен, зусиллям волі утримуючи свідомість. — Треба повзти за ними. Туди… Там поможуть…
Стежка вивела Семена на схил пагорба. Він поклав підборіддя на руки й каламутними очима поглянув донизу — на широке шосе. За кілька хвилин ним промчала тільки одна машина, схожа на ваговоза з закритим металевим кузовом. У кабіні ваговоза нікого не було.
…Семен втратив відчуття часу, він не знав, скільки повз, та коли ще раз опритомнів, збагнув, що вже полудень і що він лежить посеред зеленої галявини, якою закінчувалася стежка. Просто перед ним височіло кілька схожих на ангари будинків, розташованих півколом; у центрі півкола стиха дзижчав матовий куб, заввишки близько п’яти метрів. Крізь розчахнуті навстіж двері «ангарів» раз по раз входили й виходили групки веселих людей. Було видно, що більшу частину внутрішнього простору займали столи, де стояли високі вази з квітами, поряд — широкий посуд, напевно, з їжею та питвом. Бриніла тиха мелодійна музика; за столами голосно перемовлялися, сміялись. Тільки-но гурточок молоді — старих там не було- залишав столик, туди під’їздив візок з маніпуляторами й прибирав зі столу.
Лінгатор у кишені тихо задзижчав, даючи зрозуміти, що число проаналізованих слів достатнє, щоб порозумітися з місцевими жителями.
Чергова групка молодих людей покинула «їдальню», вони легкими кроками перетяли галявину, ковзнувши байдужим поглядом по космонавтові.
— Та що це ви, телепні? — гукнув Семен.
Але хвиля збудження швидко спливла.
До найближчої «їдальні» зоставалося близько сорока метрів, але, здавалось, останні сили залишили космонавта; між його дедалі слабшою волею і знерухомілим тілом немовби постав непроникний бар’єр.
— Що це вони? — силкувався зрозуміти, що ж воно діється, Семен. — Веселі, вродливі молоді люди. Люди, як боги. Все автоматизоване. Не видно, щоб хтось працював, — тільки розважаються. Невже виродження, дегенерація у світі повної автоматизації?
Нова група проходила мимо — троє гінких плечистих хлопців у кольорових сорочках і три дівчини в білих сукнях та сандалях на засмаглих струнких ногах.
— Гей, ви! — хрипко промовив Семен, марно намагаючись привернути до себе увагу.
Тут одна з дівчат спіткнулась об тіло космонавта і щось прощебетала своєю дзвінкою пташиною мовою.
— Друзі! Це не об’ємник. Він справжній! — переклав лінгатор.
— Не об’ємник, — без найменшого зацікавлення озвались всі, не сповільнюючи ходи.
— Куди ж ви? — гукнув їм Семен. — Заждіть. Допоможіть мені!
Відповіді не було.
— Споживачі, — презирливо прошепотів Семен і спитав навздогін: — Де ваші вчені, інженери.
— Вчені! Вчені! — весело перекидалися незнайомим словом молоді люди. — Чудне слово! Ха-ха-ха!
Вони пришвидшили ходу, а тоді побігли до найближчого гаю.
— Послухайте-но, — долинуло до Семена, — якого вірша я склав: «О ти, підплилий кров’ю, з погаслим зором, мертвотним видом…»
«Так, — подумав Семен, — ситуація прояснюється. Треба дивитися правді в вічі. Мене не знайти жодній рятувальній експедиції і зa тисячу років. Тут мене рятувати ніхто не збирається, а без допомоги я приречений…»
Він поглянув уперед, прикидаючи: куб, де, видно, містився
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Homo gracilis», після закриття браузера.