Читати книгу - "Місто, якого не було"

Ніхто не бачив, як приземлився Прибулець. Лише старий Михайло, трясучи сухими кулачками, запально доводив, що він був єдиним свідком цієї події. Йому й не заперечували — просто не хотіли з ним зв’язуватися. Може, він таки перший угледів, але… Всі твердо знали: цей старий брехун навигадує сім верст до небес і все лісом. Одного разу він уже плів, ніби в 1054 році спостерігав спалах наднової зірки[1], описаної ще в древніх китайських хроніках. Саме звідси, з цієї самої вулиці, стоячи на цьому самому місці!

З нього просто посміялися. Мале й старе відає: їхнє містечко засноване 1154 року, а тому не міг старий брехун бачити космічну катастрофу, живучи в містечку, якого не існувало.

Розлючений Михайло подер на грудях сорочку, обізвав усіх безмозкими баранами й пришелепкуватими. А потім поніс таке, що вуха в’янули: жінки хутенько забрали дітей і пішли геть, навіть чоловіки почервоніли, ніяково знизуючи плечима:

— Оце дає! От розійшовся!

Сам факт незвичайного довголіття старого нікого не дивував і сприймався, як щось нормальне, природне. У містечку звикли до чудес. Справді, найдревніші його мешканці пам’ятали Михайла вже старим.

Ще в дні їхньої юності сторож містечкового кладовища був таким, якого й зараз знають: вертким, рухливим, часто п’яним дідуганом, лице якого заросло шпакуватою борідкою.

А містечко Крутояри досить древнє. Місцеві жителі особливо пишалися тим, що воно згадується в прадавньому літописі. Багато хто цитував напам’ять: «Князь Юрій Безпрозванний, аби оселитися йому для виїзду на лови, повелів три хати спорудити. А проти злодіїв та іншого розбійного люду до тих хат охорону поставив».

Так, за літописом, виникло містечко Крутояри.

Між тим автор має всі підстави думати, що Михайло не брехав.

Вранці в першу п’ятницю червня Михайло, як завше, прокинувся з важкою головою. Заспаний і невмитий, він. вичвалав за двері й нараз завмер у незручній позі, вслухаючись у незнайомі, тривожні звуки. До вкрай здивованого сторожа згори долинали могутній посвист, гул і нестерпний тріск. Михайло злякано підвів голову й побачив, як, пробивши кучеряву хмару й виблискуючи під косими променями сонця, на землю падав дивний літальний апарат, схожий на гігантську дитячу сріблясто-сіру дзигу.

Той апарат сховався в густому тумані, хруснув опорами, неначе переламався сухий сучок, і засторчився.

За звичкою рука сторожа метнулася до лоба, щоб перехреститися, але тут же опустилась. Старий докумекав: дивна штука — це ж звичайнісінький інопланетний космічний корабель.

Отже, треба негайно зустріти гостей. Михайло шмигонув до комірчини в надії знайти там транспарант «Ласкаво просимо», якого він одного разу, бувши напідпитку, зірвав з Будинку культури й повісив над ворітьми кладовища. Начальник комбінату комунальних підприємств гідно оцінив чистоту й благородство його помислів: суворим і доволі крутим словом наказав зняти транспарант.

Не одразу Михайло збагнув суть сказаного і лише через хвилину-другу почервонів, до сліз образився на свого начальника. Однак скорився його волі й заховав транспарант до комірчини, де він і досі валяється, завалений усяким мотлохом.

Змахуючи з лиця павутиння і раз у раз гикаючи, сторож через дірку в паркані видерся з кладовища. Обережно, крадькома підійшовши до космічного апарата, розгорнув транспарант і з неприхованим нетерпінням став чекати гиходу прибульця.

«Хоч би не павук, — заклопотано думав Михайло, уявивши двометрового павука-монстра. — От якби схожий на.:юдину. Тоді все гаразд. Людина з людиною завжди домовиться, якщо захоче…»

Так Михайло заспокоював себе, аби підняти дух перед історичною зустріччю.

Але даремно він жахався. Прибулець з космосу не був монстром, і коли він з’явився в отворі верхньої частини «дзиги», сторож з полегкістю зітхнув.

Згодом він вихвалявся:

— Відверто скажу: попервах боявся. Що за гість? А як одразу кинеться і почне мене гризти? Уявляєте?.. А він виявився звичайним собі чоловіком. Лоб високий, хоч горіхи лущ. А хліборізка, — при цьому весело зареготав, — мала. Хирява хліборізка. Такою багато не з’їси.

Прибулець був блідий, худий і вишукано граціозний. Спершу Михайлові здалося, що інопланетянин високого зросту, та коли ближче підступив до нього, пересвідчився: зріст у нього звичайний, середній.

— Здрастуйте, — дзвінким голосом звернувся Прибулець до Михайла. — Ви не могли б мені допомогти? Я хочу зустрітися з вашим начальством. Розумієте, сталася вимушена посадка.

З несподіванки сторож аж онімів, дивуючись, що інопланетянин такий нетямущий. Хіба ж так, хіба такими словами починають зустріч з представником іншої цивілізації?!

Нарешті простягнув руку долонею вперед, наче спиняючи Прибульця, і з докором сказав:

— Зачекай. Не поспішай поперед батька в пекло. Значить, так. Насамперед: ласкаво просимо, — сторож тицьнув пальцем на транспарант і провадив далі: — Дозвольте від мого імені, а також від імені… — він гикнув і зробив широкий жест, немовби охоплював свої безрадісні володіння. — Словом, просимо на Землю.

— Спасибі, — ввічливо мовив Прибулець і, збагнувши, що без ритуалу ніяк не обійтися, додав: — Дякую вам від свого імені, але без чийогось доручення. Скажіть, як пройти до вашого керівництва?

Михайлів ентузіазм хутко згас. Він знову відчув, як важкий тупий біль крає печінку, а шлунок зводить судомою. Поблякли кольори навколишнього світу. Все довкола стало старому байдужим: і діаманти роси, що спалахували на сріблястому сплетінні павутини, і смарагдова зелень трави, і лазурова голубизна квітів…

— Начальником ЖЕКу в нас Никодим Йосипович Іванов. Іди до нього, може, зарадить. Добра людина, душевна. Прошкуй по Корогодській вулиці, он вона, — махнув рукою сторож, — ліворуч побачиш нашу славну установу.

Останню фразу він вимовив тихо, потому зашепотів і, врешті, змовк.

Прибулець подякував Михайлові і закрокував по Корогодській — єдиній заасфальтованій вулиці, якою неабияк пишалися в містечку.

Поки інопланетянин іде до скрбмної одноповерхової споруди ЖЕКу, я хочу ввести читача в курс справ,