Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"

Стендаль визнавав, що написав одну зі своїх книг для ста читачів. Такий факт і дивує, і бентежить. Що не дивує і не стало б бентежити, то це те, що оця, інша вже, книжка не матиме і ста читачів, як у Стендаля, навіть п’ятдесяти, ані двадцяти, а щонайбільше — десять. Чи й десять? Хіба що п’ять. Тож йдеться про книгу, написану в доволі невизначеному жанрі, у котрій я, Брас Кубас, у вільній формі на кшталт Стерна[1] або ж Ксав’є де Местра[2], додам, можливо, ще трохи гіркоти песимізму. Можливо. Адже це твір покійника. Я написав його пером іронії та чорнилом меланхолії, тож неважко передбачити, яким може бути результат такого альянсу. Люди серйозні шукатимуть у ньому ознаки суто роману, а люди безтурботні й легковажні не побачать там звичного для них роману, саме це й позбавить цей твір високої оцінки перших та захоплення других, та саме ці дві категорії людей і є головними виразниками суспільної думки.

Проте я все ж сподіваюсь, що мені вдасться завоювати прихильність в оцінках читачів; і перше, що я зроблю, — то це спробую уникнути довгої й детальної передмови. Найкращою передмовою є така, де міститься якнайменше речей, або ж така, де говориться тільки дещо: невиразно і незавершено. Відповідно, мені не треба розповідати про надзвичайний процес, яким я послуговувався під час створення цих «Записок», роботу над якими я здійснив уже тут, в іншому світі. Це було б цікаво, проте скрупульозно і довго, ба більше, геть непотрібно для розуміння самого твору. Він сам собою є завершеним: якщо він тобі, любий читачу, до вподоби, я буду тобі щиро вдячний за те, що ти доклав сил і прочитав цей твір, якщо ж ні, то вважай, що отримав од мене щигля, ото й усе.

Якийсь час я вагався, з чого розпочати ці записки: від початку чи з кінця, тобто поставити на перше місце моє народження чи мою смерть. Зважаючи на те, що зазвичай починають від народження, два мотиви наштовхнули мене на те, щоб обрати інший спосіб: перше — це те, що я не просто собі автор, котрий уже помер, а навпаки, автор, що пише з того світу, для якого могила — це лише інша колиска; другий мотив полягав у тому, що написаний у такий спосіб твір виглядатиме більш елегантним і новаторським. Мойсей теж говорив про свою смерть, але не в передмові, а наприкінці: ось у чому докорінна відмінність між моєю книгою та П’ятикнижжям[3].

Отож пропонуючи вам свою розповідь, скажу, що помер я о другій годині пополудні в одну з п’ятниць серпня 1869 року в моїй чудовій садибі в Катумбі. Було мені шістдесят чотири роки, які я прожив у достатку і здравії, був одинаком, грошей у мене було близько трьохсот тисяч, і на цвинтар мене супроводжувало одинадцять друзів. Одинадцять друзів! Насправді ніхто ніде не розсилав з цього приводу листів і не друкував некрологів. Додайте до того ще й дощ — йшла собі така мжичка, сумна і безкінечна, така тривала і така гнітюча, що наштовхнула одного з моїх вірних друзів, які проводжали мене в останню путь, вставити у промову, котру він виголошував на краю могили, таку оригінальну ідею: «Ви, мої дорогі сеньйори, котрі його знали, можете сказати разом зі мною, що, здається, сама природа оплакує непоправну втрату однієї з наших найкращих особистостей, що є окрасою людства. Ця похмура погода, ці краплі з неба, ці темні хмари, що закривають блакить неба на сході траурною вуаллю: це все є справжнім болем і недугою, котрі гризуть природу в самій її глибині; все це є найвищою похвалою нашому високошановному небіжчикові».

Мій любий, вірний друже! Ні, я не шкодую, що заповів тобі двадцять облігацій. Саме таким чином я підійшов до завершення своїх земних днів, саме таким чином я попрямував до undiscovered country[4] Гамлета, не маючи, ані тривог, ані сумнівів молодого принца данського, навпаки, відчуваючи втому і старість. Я був як глядач, що запізно покидає театр після спектаклю. Пізно і сповнений нудьги. Прийшли провести мене якихось дев’ять чи десять персон, серед них три дами: моя сестра Сабіна, заміжня за Котріном, та їхня донька, «лілія в долині», і ще... Майте терпіння! Невдовзі я вам розповім, хто та третя сеньйора. Поки що ж вдовольніться тим, що ця незнайомка, хоча вона й не була моєю родичкою, сумувала більше за моїх рідних. Насправді, вона страждала більше за них. Я не кажу, що вона голосила, не кажу, що вона падала землю від горя, билася в конвульсіях. Ні те, що моя кончина була дуже драматичною подією... Одинак, котрий віддає богу душу в шістдесят чотири роки, здається, не обіймає усіх складників справжньої трагедії. Справді, здавалося геть зайвим, щоб та незнайомка вдавала горе, якого не відчувала. Вона стояла біля узголів’я труни, з порожнім поглядом, трохи відкритими вустами; сумна сеньйора ніяк не могла повірити у мою кончину:

— Він таки помер, помер, — казала вона сама собі.

Як журавель, що його побачив той відомий мандрівник[5], полинув у вирій з берегів Іліссоса