Читати книгу - "Весілля в монастирі"

Коли мені виповнилося чотири роки, я зробила для себе велике відкриття. Я сиділа в кутку кімнати на килимі і думала: от добре пам’ятаю кожен день після «новорічної ялинки», а до минулого року пам’ятаю тільки уривки, хвилинки різних днів, окремі події. А раніше що було? До трьох років? Від того часу нічого-нічогісінько не пам’ятаю, знаю лише з розповідей бабусі і мами. Що ж це? Не життя, а просто так? Насправді живуть люди, коли пам’ятають! Мені здалося, я тепер все-все пам’ятатиму, кожен день, кожну людину, яку бачу, і от тільки вивчуся писати так швидко і красиво, як мама, і все запишу. Це нічого, що зараз вмію тільки трошки читати — заголовки в газеті, надруковані великими літерами, назви на вулицях, але ж тепер я все пам’ятатиму, кожен день!

Звичайно, потім я забула багато тих днів то чарівних, то прикрих, а втім... а втім... багато пам'ятаю. Вже у шість років я почала «видавати» свій власний журнал, але він «прогорів». Я часто чула «газета прогорає» — батько був редактором-видавцем газети. А тому не дуже переживала, бо хотіла бути вчителькою, як мама, грала «в школу», мріяла, що моя школа буде краща, ніж школа Дому трудолюбія, в якій працювала моя мама ще до революції. Дитинство, наші мрії, захоплення, наші дідусі і бабусі — це і стало першою частиною роману «Пам’ятаю — живу!», який я все відкладала і відкладала аж до сьогодні. Прийшли мої перші казки, «Тарасові шляхи». Потім «Рідні діти» — про дітей звільнених з концтаборів. Працювала над історичною читанкою

«Наша Батьківщина», яка так і не побачила світу, хоч окремо вийшли мої історичні казки «Друкар книжок небачених», «Богдан Хмельницький». Одне слово, я мусила взяти участь у вихованні нового покоління. І лише уривками писала окремі розділи книги, яку жадала написати все життя, і в голові вона виростала, бо мій життєвий шлях припав на такий буряний час! Перша світова війна, Жовтнева революція, двадцяті і тридцяті роки, друга світова війна, повоєнний час... і не можна було вже обмежитися життям однієї родини з трудової української інтелігенції. Хотілося написати про молодь років революції, зростання світогляду, вибір шляху, досягнення і помилки в побудові нового життя. В роман впліталися долі інших людей, виникали нові новели. Така друга частина, яку друкує «Вітчизна» і яку мої друзі-вітчизняни назвали «роман у романі». В третій частині роману будуть відтворені бурхливі роки Жовтня.

Звичайно, багато взято з власного життя, проте це роман, а не автобіографія.

Я згадую слова Жорж Санд з її листа до Бальзака: «...письменник ніколи не робить портрета: він не може і не може копіювати живу модель. Про яке мистецтво можна було б говорити, — великий боже! — коли б автор не вигадував три чверті поганого чи доброго в своїх персонажах, в яких дурна і цікава публіка хоче пізнати знайомий їй оригінал».

Але у цьому моєму романі співвідношення правди з домислом інші. Навпаки — три чверті правди і чверть домислу, який виріс з правди життя.

Треба почати трохи здалеку, ще з позаминулого року, хоча той передпочаток не має нічого спільного з самою подією.

Літа Миколаївна зайшла з діловим і таємничим виглядом у відпочивальню, куди, як завжди взимку, перебиралася бабуся, бо в її прохідній кімнатці з початком навчання жили учні-квартиранти. Взагалі всі кутки у кімнатах були зайняті, вітальня давно перестала бути вітальнею, там теж спали дівчатка, а в дідусевому флігелі — дорослі хлопці-учні і з ними племінник Толя, уже семикласник.

Галинка і Жечка сиділи за ліжком і робили великій ляльці модну зачіску. Вони відразу відчули, що буде якась серйозна розмова і, не припиняючи своєї справи, стали прислухатися.

— Мамо, мені пропонують дуже вигідний урок: двох лобурів — одному шістнадцять, а другому вісімнадцять років, молодшого треба упхнути в третій клас комерційного училища, а старшого — в шостий Дворянської гімназії.

Дівчата пирснули.

— Шістнадцяти років у третій клас!— зашепотіла Жечка.

Бабуся спитала здивовано:

— Як же такого переростка в третій клас?

— Його вигнали з п’яти повітових гімназій — з золотоніської, з лохвицької і лубенської, і ще, і ще. До полтавських, правда, ще не добрався, та ти розумієш, яка ж гімназія його прийме? Батько казав, що у нього вже було сімнадцять репетиторів, і він нічого не пошкодує, аби синочок таки мав середню освіту. В реальному, ти знаєш, так само суворо, як і в класичній гімназії, а директор комерційного училища сказав батькові: «Якщо Єлизавета Миколаївна візьметься, то, може, доведе його до пуття». Вона, сказав, з чурбанів людей робить. — Мама засміялася, але явно пишалася такою думкою директора комерційного.

— Ну, ти ж знаєш, це не казенне училище, а втім, директор пояснив, що все-таки подібний дозвіл міністра, може, якісь довідки про хвороби щоб дістали, через що багато пропустив уроків, а до міністра, сказав, хай сама Єлизавета