Читати книгу - "Пульсари"
- Жанр: 💙 Фантастика
- Автор: Лариса Юріївна Копань
- 317
- 0
- 28.04.22
Герої роману української сучасної письменниці — люди науки, її служителі й творці. Напівфантастичний сюжет твору, який, проте, грунтується на реальних фактах, пов’язаних із здатністю живого організму до регенерації, дав авторці змогу вести мову про завтрашній день людства, порушити чимало морально-етичних проблем сучасності.
Герои романа современной украинской писательницы — люди науки, ее служители и творцы. Полуфантастический сюжет произведения, который, однако, зиждется на реальних фактах о способности живого организма к регенерации, дал автору возможность говорить о завтрашнем дне человечеетва, коснуться острых морально-этических проблем современности.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пульсари
Науково-фантастичний роман Від чорної землі до зоряної тверді На мить не припиняв я пошуки уперті: Я мислю гострою усі вузли розплутав — І тільки не зумів розплутать вузол смерті. Омар Хайям
УВІЧНЕННЯ
Розкішний монумент спорудив собі Віталик на рідному дворищі коло літньої кухні. Сірий двобортний піджак з клаптиком паперу в кишені замість білої хусточки, вузенькі штани, кремова сорочка в дрібненьку смужечку, крепдешинова краватка з витисненим на ній озером, де плаває пара білих лебедів. Вінчає рукотворне диво синій картуз-восьмиклинка з ґудзиком посередині. Найбільше мороки було з обличчям — довго виклеював його з пап’є-маше, раз у раз звіряючи зі своєю ще шкільною фотографією. Цілковитої точності не досяг, вийшов приблизний автопортрет.
Працював натхненно, бо відчув, що по силі йому те мистецтво, коли скульптуру творять з коліс, бідонів та рейок, працював захоплено, бо увічнював самого себе. А підстави для спорудження пам’ятника поважні й незаперечні: склав без «хвостів» сесію на вечірньому, а головне — майже умовив Марію на рушничок стати, принаймні погодилася завтра показатися Віталиковій матері. Ото буде сміху, коли побачить шедевр!
Костюма трохи шкода — ще б можна було носити, аби не такий старомодний та вузький. Роки йдуть: колись Віталик важив, може, шістдесят-сімдесят, а тепер, після флоту, усі сто. Джинси й ті тріщать. Довго лежав одяг у сховку. Нехай ще на вітрі погуляє. Вийде мати вранці на ґанок, як сонце сходить, усміхнеться виліпленому сином автопортретові, й душа зрадіє. Можна й на ґанок не йти — з веранди теж видно. Скульптор ось сидить зараз тут, курочку буряківкою запиває і милується своєю роботою. Питво йому страх подобається, бо дуже натуральне й сердите — так і шкребе в горлі. І курка найвищого розряду, не якась там бройлерка; пахне підрум’янена шкірочка, пружинять рожеві стегенця, пупок у курочки теплий і ніжний, начинений чорносливом (мати всю ніч на кухні торохтіла), тулубчик, фарширований білим м’ясом і печінкою з часником. Половину цієї спокуси вже з’їв, а відчуття таке, ніби ковтнув манюсінький пончик. І не дивно: вага курки не більше кілограма (мати вибирала її як молодицю на досвітках), для Віталикових шести пудів — це й справді дрібниця, тим більше, що двоєдина проблема ненаситця — де дістати і як схуднути — його нині не хвилює.
Віталик бачить, як дорогою шмаляє худорлявий, голий по пояс чоловік у піжамних штанях, — певно, загоряє, дивак. Ось він зупиняється край їхнього двору, уважно роздивляється паперовий шедевр. Чоловік здаля чимось схожий на Віталикового батька. Жаль, не скоро татусь побачить синове творіння: першокласні наркологи в першокласному закладі виходжують зараз батька Мусія.
Набігався Віталик, поки домігся того направлення, — і директора просив, і головному інженерові кланявся. І те, що нарешті-таки влаштував батька, сповна виконав свій синівський обов’язок, — ще одна причина бути задоволеним собою, ще одна підстава бодай на ганчір’яний монумент.
«Ич, культурист, як милується, — не без гордощів подумав творець. — А що ж! Мистецтво! Не якийсь там неук робив». Він кладе цілого пупа в рот, обережно прокушує, відхиляє голову на спинку крісла, в самозабутті заплющує очі. Пупок тане і заповнює благодаттю душу. Покінчивши з пупком, сьорбнув з кухля і вибрав крильце із золотою шкірочкою і пухирцями, повними прозорого жиру. Та відчути аромат засмаженого крильця йому не судилося, і рота роззявив не для вкушання, а від здивування: на місці пам’ятника стояла гола хрестовина з паперовою копією Віталикової голови та з краваткою. Віталик вибіг на вигін, що за городом, — ніде нікого. І чоловік зник.
— От народ! Та хіба з такими людьми в одному районі жити! — шаленів, зрозпачений людською підступністю і повним нехтуванням мистецтва аматор, повертаючись до залишків свого щастя на блюді. — Я ще сподівався, що монумент татка дочекається…
А батько, Мусій, ще зовсім недавно лежав на білосніжному ліжку, приймаючи з братами по вірі п’ятий сеанс гіпнозу. Палатою ходив лікар і через хвилинні паузи промовляв значущі фрази, в які треба вірити.
— Ви назавжди полишили свою кошмарну пристрасть, — проголошує гіпнотизер.
«Помиляєтеся, любий і хороший, — думає Мусій. — Ви почули б, як славлять цю пристрасть на кладовищі, коли наливають третю чарку за упокій того, кого любили, люблять і будуть вічно любити…»
Не так давно Мусій був майстром похоронного ритуалу, його шанували за невтомні золоті руки, його лортрет висів на Дошці пошани в поховальній конторі Лісового кладовища. Але щоразу, коли Мусій вивершував пам’ятник чи закінчував опоряджувати могилу, вдячні родичі пропонували разом пом’янути вірного сина, славну дочку чи незабутнього діда. Поки в моді були самогон та біла «казьонка», Мусій стримувався, рідмовляючись, іноді навіть вигадував страшні хвороби: «У мене цироз печінки», «З виразкою шлунка мучуся», «Гіпертонія», — казав він, скрушно хитнувши головою, мовляв, і рада б душа в рай… Життя
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пульсари», після закриття браузера.