Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

Аецій, головний рятівник Західної імперії і кара короля Аттіли,

був убитий… і з ним загинула Західна держава,

яку вже неможливо було відновити.

Хроніка Марцелліна Коміта

А присуд хай винесе час.

Ю. Словацький

Старий диякон не сумнівався: так, це сам Лукавий вступив супроти нього у спілку зі сонцем, водою та піском! Його стократно проклята блюзнірча мудрість уже занюхала, що змореному всенощною молитвою слузі Божому нестерпно тяжить голова і нездоланно злипаються почервонілі повіки, — тож до роботи! Хай разом із теплим і сонячним світлом крізь усі пори сочиться в тіло нездоланна слабість… м’який, сипкий, теплий, але де-не-де ще приємно вогкий надбережний пісок… нехай дивовижною колисковою озветься рівний та співучий гомін ріки…

Лукавий переміг — диякон заснув. Не зумів закінчити розповіді про загублену вівцю та Доброго Пастиря, тож Аецій ніколи не довідається, чому не слід кидати камінцями з пращі у птахів та маленьких звірят, як це робить зизий небіж старшого декуріона.

Та видавалося, що Аецій зовсім цим не переймався: вчитель тільки-но заснув, а голий хлопець уже качається по нагрітому піску з двома чорними кошенятами, веселим сміхом вторячи їхньому тихому радісному муркотінню. За мить уже не відрізниш, де хлопець, де кошенята: нявкання і сміх зливаються в один дужий щиросердий крик щастя, — б’є він високо в небо понад зануреним у глибокий сон, сухим, наче мумія, дияконом і клубком живої маси на піску.

Але пісок і кошенята недовго тішать Аеція: раптом вертикальна зморшка різко перетяла хлоп’яче чоло. Щось нагадав і от, повен рішучості, зосередження та найдужчого з усіх почуттів — цікавості, відважно видряпується на білу спину кам’яного лева, звідки, приклавши долоню до чола, можна буде уздріти білий берег Данубісу, де начебто мешкають вогневолосі велетні, що живляться червоною кров’ю та білим мозком таких, як він, п’ятирічних хлоп’ят… Зизий небіж декуріона клявся решіткою святого Лаврентія, що саме звідти, з висоти левиної спини він бачив, ще й не раз, велетнів та їхні багаття. Тож Аецій теж їх побачить!

Вже тричі падав, не знайшовши точки опертя на гладкій слизькій округлості левиного заду. Але знову дряпається: наге мале тільце пружне і сильне понад свій вік, та ще сильнішою є впертість.

І от сидить, гордо звісивши голі подряпані ноги над кам’яними боками, судорожно ухопившись дрібними, всіяними синцями долонями за складки кам’яної гриви.

Під випнутими ребрами гучно і сильно б’ється серце. Висота, на якій він опинився, видається такою головоломною, що око не сміє глянути вниз. Дивиться перед собою. Дивиться вперто, жадібно… Але, окрім безміру вод, видно лише імлу… нічого, крім імли, білої, густої, непроникної наче мур. Мить болісного розчарування, але одразу ж потому раптове, радісне, розкішне стискання серця: вогневолосі велетні вгадали, що ще трішки — і оживе кам’яний лев, приязно рикне до відважного молоденького вершника і одним стрибком переплигне через Данубіс, несучи на своїй спині нового героя — переможця велетнів, месника за зжерті мізки і вихлебтану кров однолітків!

Вгадали і, тремтячи зі страху перед Аецієм та левом, сховалися за муром із імли.

Та якщо вони такі боягузи, попри свій огром і вогненне волосся, — то як же трапилось, що один із них переплив увесь широкий Данубіс, непомічений вибрався на берег і раптом напав на ворога ззаду, підступно, зрадницьки… Його довгі, темні, кістляві руки вже обіймають хлоп’яче тіло, стискають і стягують з високості… відривають од спини вірного товариша-лева… Аецій захищається, наосліп б’є п’ятами, кусає сухі, бронзові, наче пергамент, напрочуд знайомі долоні і не хоче вірити, що то вчитель-диякон, прокинувшись від гучного крику Аецієвої матері, намагається зсадити його з кам’яної спини.

А мати справді гукає, в її голосі, такому знайомому, звучать тони настільки дивні, такі нові, незбагненні і ніколи не чуті, що Аецій миттю забуває про велетнів: прудкі ноги з неймовірною швидкістю мчать крізь великий сад, кривавим слідом позначаючи стежки, грядки і траву, за мить тупотять на мармурових сходах перистилю і раптом здіймаються в повітря: гожа молода жінка тулить дрібне голісіньке тіло до буйних теплих материнських грудей.

Перш ніж очі сховаються в складках розкішно шелестких срібнотканих шат, здивовано помічає, що перистиль юрмиться від чужих людей, чого ніколи досі не бувало.

— Радуйся, скарбе мій… є вісті од батька… радісні вісті… Вічний Феодосій Август і пресвітлий Стиліхон, і твій батько розгромили поган… дощенту!… Саме восьмого дня перед ідами… пам’ятаєш? того дня, коли ти підбив собі око!… Спершу перемагали ідолопоклонники і нашим тяжко було, але вночі вічний Август молився і розмовляв із Христом та й питав: «Як же се, Господи? Адже Ти найдужчий… Ти всемогутній… ми б’ємося за тебе, а ти замість нам — ворогам нашим і своїм ворогам звитягу даєш?!..» І вислухав його Христос і послав супроти поган вітри, ліси та гори… Розбив їх дощенту… Євгеній убитий… Арбогаст мертвий… Двадцять… чуєш, синку?… двадцять тисяч поган лягло на полі і вже не зведуться!…

І то гойдаючи сина в дужих руках, то знову тулячи до грудей, вдесяте схвильованим голосом оповідає про звитягу Христових сил під Аквілеєю. Зібрані в натовпі мешканці Дуросторуму[1], крім звісток з поля бою, вдесяте мали вислухати ще й те, як пресвітлий Стиліхон підвів перед обличчя вічного Августа скромного сотника, всього вимазаного кров’ю, і, падаючи разом із ним ницьма перед величністю, гукнув: «Ось найхоробріший з хоробрих, повелителю наш… Ось той, що найбільше вдіяв сьогодні… » І свята рука вічного Августа ласкаво лягла на плече скромного сотника Гавденція.

— Твого батька, скарбе мій, твого батька…

Гордість переповнювала її серце: знала, що весь Дуросторум нині їй заздрить … ні, уся Мезія… весь Схід! Її вродливе обличчя променіло щастям і тріумфом на саму думку, що тепер скаже її пихата рідня, яка вважала ганьбою шлюб шляхетної італійки з простим мезійським жовніром. «Тепер інакше казатимете про того «жовніра», — шепотіла про себе, тим повніша щастям і гордістю, чим сумнішими були родинні пророцтва стосовно майбуття цього шаленого кохання і нерівного шлюбу. «Тепер для всіх вас буде честю, що я єдина з вас вийшла за Гавденція, героя Аквілеї», — думала вона.

— Матусю, скільки це двадцять тисяч?

Замислилась на мить.

— Стільки, як у День Господній бачиш перед базилікою, і ще стільки, і втретє, і вчетверте…