Читати книгу - "Її сукня"

Із дотепер написаного мною «Її сукня» — найбільш близький мені роман. Навіть рідний. У ньому — безліч моїх власних почуттів, емоцій, хвилювань; пошуки відповідей на питання, котрі так і лишились без відповідей. На жаль. А може, на щастя? Бо хтозна, що би зі мною було, якби таки віднайшла всі ті відповіді… Проте шукати не полишаю. Таку вже маю натуру вперту.

Моя прабабця по материнській лінії була казашкою. Її чоловік — мій прадід — росіянином. Про це я дізналась надто пізно, коли вже майже не було в кого розпитати бодай щось. Страшенно шкодую, що колись мені не спадало на думку довідатися в бабусі та дідуся про їхнє минуле — те, про яке знали лише вони одні. Тут мені йдеться саме про материнську лінію. По лінії тата — вже зовсім інша історія…

Коли дізналась новину про родинні корені, які розкинуті так далеко від України, — мене вщент заполонили думки, що не полишали моєї свідомості, а ще більше — підсвідомості. Відчуття та емоції від того були настільки потужними, що мала тоді безліч химерних містичних снів. А до них у мене особливе ставлення… Спершу вві сні до мене прийшла вродлива жінка з довгим, аж по коліна волоссям у гарній темно-синій атласній сукні. Хоча події того сну були надто моторошними насправді, однак асоціації зробили свою справу: мене не полишало відчуття, що ця жінка може бути моєю прабабцею-казашкою. Мовби вона відчула моє прагнення дізнатись про неї і хоче допомогти, злегка відхиливши завісу потаємного…

Відтак щодалі сни набували смислів і водночас — усе більшої химерності. У цій книзі їх — безліч. Сни керували цим сюжетом, наче наставляючи мене на якийсь свій — потрібний комусь (кому?) — шлях. Я відчувала, що доторкаюсь до чогось, вельми для мене важливого і цінного. Часом небезпечного. Але вже не могла зупинитись. Доки не поставила крапку. Хоч насправді й тоді не дуже заспокоїлась — надто вже емоційно-розбурханою була від безмежжя почуттів, що переповнювали мене…

Певна річ, якщо в романі і є частка правди, то лише крихітна. Я ж бо так і не відшукала відповідей на власні питання. Тож… у ньому лише те, що відчувала, що поза межами мого власного розуміння. Це — писане моїм серцем, не розумом…

Не можу передати, наскільки щаслива від того, що роман цей нарешті побачить світ… Так довго я цього чекала! Хоч розумію: мало бути саме так, усе ж бо мусить ставатись у потрібний час. Тішусь, що час цей настав.

З любов’ю…

Вересень, 2016

Спекотний день поволі обертався на прохолодне надвечір’я, що погрозливо виповзало з-за обрію темно-синім хмаровинням. Вітер зірвався раптово: нестримно зашелестів листям двох лип, що майже впритул росли одна біля одної коло хвіртки; доніс до тераси свіжі, ледь солодкуваті пахощі щойно розтулених суцвіть, прихопивши із собою аромат троянд, які щільно обплели дерев’яні поручні.

У плетеному кріслі, загорнена у плед, дрімала жінка. Помітно, що сон мала не вельми спокійний — повіки час від часу тривожно сіпались. Волосся, що русявими пасмами спадало на плечі, розвіялось і залоскотало обличчя. Жінка здригнулась, мимоволі провела рукою по волоссю і сонно роззирнулась довкола.

Насичена небесна синява ось-ось мала розродитися дощем; перші важкі краплі вже залопотіли по бляшаному даху, листі й асфальтовій доріжці, яка вела від хвіртки до східців будинку. Вмите дощем, усе довкола вмить набрало насиченіших відтінків; повітрям розходився землянистий, дещо затхлий запах.

Ліна полюбляла шум дощу — він здатен заспокоїти. Проте знала: належить бути обережною. Якщо слухати це монотонне лопотіння надто уважно — поволі налаштовуєшся на цей журливо-мінорний лад і є ймовірність занурення в таку прірву думок та спогадів, що мозок стає близьким до божевілля. Однак таки слухала, мовби поринала у транс, поволі наближаючись до небезпечної, фатальної межі, за котрою… А втім, навіщо поспішати? Усе — від початку…