Читати книгу - "Прокляття дому"

Дженні Ерпенбек (нар. у 1967 році в Берліні)　

Дженні Ерпенбек можна назвати династійною письменницею, адже в її родині чимало майстрів слова: письменницею, відзначеною всіма можливими літературними регаліями НДР, була бабуся Дженні, Гедда Ціннер; дідусь, Фріц Ерпенбек, був автором численних детективних романів; батько Джон Ерпенбек - знаний фізик, філософ і письменник, мати Доріс Кіліас - арабістка й перекладачка з арабської. Сама Дженні вивчала театральну режисуру, декілька років працювала режисером-постановником в оперному театрі міста Ґрац (Австрія).　

Почавши з 90-х років минулого століття, взялася за письменництво. На цей час є авторкою восьми книжок, її твори перекладено понад двадцятьма мовами, вона - володарка багатьох престижних літературних премій, зокрема в 2015 році, після написання несподівано такого актуального роману про біженців (Gehen, ging, gegangen), отримала одразу дві премії: британську Незалежну літературну премію (Independent Foreign Fiction Prize) та нідерландську Європейську літературну премію.　

...вона зачиняє двері і до кімнати з пташкою, тоді зачиняє двері до ванної, в якій уже немає більше підлоги, спускається сходами, друга, п’ятнадцята і передостання сходинки риплять під її кроками, зачиняє чорні віконниці схованою в стіні корбою, задкує далі, виходить за двері світлиці, клямка видає металеве зітхання, зачиняє двері до кухні, ставить на місце відро, віник, ганчірки, шуфлю на сміття, підкурювач, віничок для павутиння і зачиняє двері в комірчину, які, в цьому вона була в дитинстві переконана, насправді ведуть до раю, тоді виходить надвір і наостанок зачиняє двері будинку, хоча й не знає, як це можливо, адже все, що вона зачиняє, міститься так глибоко всередині, а та частина світу, в який вона відступає, лежить так далеко назовні.

присвячується Доріс Каплан

Доки світ стоїть і день на одному місці,

багато хто може стояти:

один одного заступає[1].

У збудований дім приходить смерть.

Близько двадцяти чотирьох тисяч років тому лід тягнувся аж до громаддя скель, від яких тепер залишився лишень невисокий пагорб понад домом. Неймовірний тиск льоду поламав і потрощив промерзлі стовбури дубів, сосен і вільх, розкришив цілі фрагменти скель, змусив левів, гепардів та шаблезубих котів перебратися подалі на південь. За громаддя скель лід не пішов. Після льодоходу поступово залягала все лункіша тиша, і лід узявся робити свою роботу — спати. Тисячі років поспіль він розтягав або повертав своє велетенське крижане тіло всього на лічені сантиметри, і поки це відбувалося, валуни скель під ним поступово обшліфовувалися. У тепліші роки, десятиліття, століття поверхня льодової брили злегка танула, й вода просочувалася під важке здоровенне тіло в тих місцях, у яких пісок легко вимивався з-під криги. Просування льоду вперед зупинило узвишшя, а зсередини лід підточувала вода. Так почався його відступ, стікання льоду додолу. У холодні роки лід просто був, він лежав собі, важкий, тільки й усього. Туди, де в теплішу пору він виривав під собою рівчаки в ґрунті, у холодні роки він затрамбовувався, десятиліття й століття, з усіх сил, щоб позаповнювати всі шпарини.

Коли близько вісімнадцяти тисяч років тому язики льодовика почали танути і все теплішою ставала земна твердь, усі її південні відростки, лід залишав у глибині рівчаків тільки лиш поодинокі нагадування про себе, острівці криги, осиротілий лід, мертвий лід — скажуть про нього пізніше.

Відрізаний від тіла, до якого він колись