Читати книгу - "Зірки Егера"

У річці купаються двоє діток: хлопчик і дівчинка. Може, й не личить їм купатися разом, але вони цього не розуміють ще. Хлопчикові було всього сім років, а дівчинці — п'ять.

Лісом ішли — на річечку набрели. Сонце пекло немилосердно. Вода так вабила своєю прохолодою.

Спершу діти засунули у воду тільки ступні, потім зайшли по коліна. У Гергея намокли штанці, він скинув їх, затим зняв і сорочку. І ось вони вже обоє хлюпочуться голі-голісінькі у воді.

Нехай собі хлюпочуться: ніхто їх тут не побачить! Дорога на Печ звідти далеко, а лісу й краю не видно. Якби хтось їх тут побачив, от було б тоді їм! Хлопчику ще нічого — він не панського роду, а от дівчинка — дочка вельможного Петера Цецеї, панночка! Не спитавшись, утекла з дому.

По ній зразу видно, що то панська дитина — пухкенька, вгодована, наче голубка, шкіра біленька, мов сметана. Стрибає у воді, і дві русяві кіски метляються над тоненькою шиєю.

— Герге! — каже вона пустотливо.— Попливемо.

Худенький смаглявий Гергей підставив спину дівчинці, та обняла його за шию, і хлопчик рушає до берега, а дівчинка б'є ногами по воді.

Підпливши до берега, Гергей вхопив руками осоку за зелений чуб і боязко роззирнувся довкола.

— Ой, а де ж Сірий?

Хлопчик хутко вискочив з води, пробіг берегом, заглянув між дерева.

— Постій тут, Віцушко,— гукнув він дівчинці,— зачекай, я миттю повернуся! — І так як був голісінький помчав.

За кілька хвилин він вже знову був тут, їдучи верхи на старій сірій конячці. У коня на шиї замість вуздечки благенька мотузка. Вона була прив'язана до ніг, але вже встигла розв'язатися.

Хлопчик мовчки шмагав коня гілкою дерену. Обличчя його було налякане, зблідле.

Дійшовши до того місця, де вони купалися, хлопчик обхопив коня за шию і сповз на землю.

— Ховаймося! — проказав він, тремтячи.— Ховаймося. Я бачив турка!— Він рвучкими рухами прив'язав коня до дерева. Похапав з землі одежу під пахву. І ось двоє голих дітей уже біжать до куща глоду. Заховалися, зарилися під кущем у пожухле листя.

У ті часи нерідко траплялося зустріти турка на дорозі. Ти, любий мій читачу, якщо гадаєш, що оті двоє діток купалися в потічку цього літа, певне, розчаруєшся. Де вже ті двоє дітей, де вони є сьогодні? І де вже є всі оті люди, які постануть перед тобою у цій книзі, діятимуть і розмовлятимуть? Усі вони давно перетворилися на прах...

Отож, відклади, любий мій читачу, свій календар і перенесися подумки в 1553 рік. Уяви собі, що ти живеш тепер у травні того року і що в Угорщині панують і король Янош, і турки, і Фердінанд І[1].

Оте малесеньке сільце, звідки родом двоє діток, заховалося десь глибоко в долині Мечек. Всього-на-всього тридцять мазанок й одна кам'яниця. Замість шибок у всіх хатах полотно, промочене олією. Навіть у панському будинку. Але що стосується всього іншого, ті хатки схожі на нинішні оселі під стріхою.

Маленьке сільце з усіх боків оточене густими деревами, отож його мешканці були впевнені, що турки сюди ніколи не завітають. Бо і як їм сюди добратися? Дорога тут крута, слідів возів не видно, дзвіниці немає. Люди живуть і вмирають в цьому закутні, мов мурахи в лісі.

Батько Гергея колись був ковалем у Печі, але його вже немає на світі. Мати, залишившись вдовою, переїхала в Керестешфальву разом із своїм батьком — старим, сивим селянином, який брав участь у повстанні під керівництвом Дьєрдя Дожі