Читати книгу - "Чарівна діброва"

Знайомити читача з авторкою цієї книжки нема потреби, бо ім’я Софії Парфанович давно відоме в українському літературному світі. Також про те, чому українська оселя «Діброва» це вже вдруге стала об’єктом уваги письменниці, авторка сама говорить на початку книжки. Не будемо давати й повної оцінки твору — це зроблять самі читачі. Але тому, що авторові цих рядків довелося бути найпершим читачем цієї книжки ще перед появою її друком, вважаємо за доцільне сказати своє слово, замість передмови.

«Чарівна Діброва» складається з окремих оповідань про життя людей і тварин в чарівній околиці української оселі. Уважний читач, почавши читати те чи інше оповідання, майже завжди наперед знає, якою розв’язкою воно закінчиться або до якого висновку дійде письменниця, описуючи подію. Все ж читач читає з великою зацікавленістю і не відкладає книжки набік, знаючи, мовляв, чим усе скінчиться. І в цьому найперша, на наш погляд, заслуга авторки, яка не шукає сенсаційних розв’язок виключно для ефекту, як це часто буває з творами авторів супермодерного табору, де «ошарашити» читача чимсь «спеціяльним», «небуденним», байдуже, чи воно логічне й правдиве — вважається за головну мету твору. Софія Парфанович описує людей, тварин, речі, події такими, якими ми їх знаємо, але підходить до них з того боку, з якого ми рідко на них дивимось. Тому оповідання письменниці цікаві, живі та промовляють до нашого серця.

Уже сам заголовок розділу «День і ніч Михайла Євтуховича» говорить про те, що мова йтиме про життя і… смерть людини. Але як описує той «день» і ту «ніч» авторка! Читач протягом кількох сторінок таку, здавалося б, звичайну подію переживає чуло, ніби й він, читач, доводиться якимсь близьким родичем того Михайла Євтуховича.

Софія Парфанович уже давно здобула собі ім’я письменниці з надзвичайною любов’ю до тварин, звірят. Кажуть деякі критики, що таке чуле, тепле відношення до всіх дітей природи походить у неї від лікарської професії. Ми б сказали навпаки: від чулости й теплоти її серця походить її лікарська професія. І письменницька. Тому вона й уміє так майстерно водити читача за качкою чи гускою і мало не навчити читача розуміти не тільки мову цих птахів, а й їхні думки-мислі читати, переживати їх долю й недолю.

Авторка вдало малює образи людей і природи. Петра, наприклад, дуже легко відтворити навіть на сцені, а всю чарівну «Діброву» — на полотні.

У «Чарівній Діброві» порушено дуже багато життєвих проблем української людини взагалі, а в Америці зокрема. Хоч, наприклад, письменниця знає всі мінуси мішаних подруж молодих людей, вона далека від трафаретних порад-висновків; вона розуміє і материнське серце, і дівоче, і серце чужинця чи чужинки, і серце українського патріота чи патріотки. Тому й на цю тему оповідання читаються з захопленням, як і всі двадцять дев’ять оповідань чотирьох розділів книжки.

Софія Парфанович володіє мистецтвом спостережливости до наймініятюрніших дрібниць, які вона вміло використовує для надання творові такої кольоритности, що змушує читача боятися, що книжка ось-ось скінчиться. Ті, що побували на оселі «Діброва» або плянують там побувати, особливо ж молоді люди з «Пласту» чи якоїсь іншої організації молоді — всі вони будуть вдячні авторці за цю книжку, прочитавши її з найбільшою насолодою.

Іван Овечко

Кожен, хто візьме цю книжку в руки, зараз же подумає: хто ж такий чарівний? Може, яка дівчина, королева чи княжна краси, яких вибирають у цій країні на конкурсах, де, як відомо, українки зайняли одне з чільних місць в Америці, а може й у світі? Та ні, не про гарних дівчаток-українок нам писати й читати. Тільки… знову про Діброву!

Як то, знову про Діброву? Таж авторка вже раз написала книжку про Діброву! Чого їй ще вертатися до цього маленького озерця, до невеличкого пагорка з рідким лісом та хащею? Та ще й — «чарівна»! Невже авторка не бачила кращих місць в Америці?

Так, я бачила. Гори Кольорадо, імпозантні гейзери Єловстон парку, чудові гори Ґренд Тітанс, бачила пустиню, гори Сієрра Мадре Мексіко, обидва океани в погоду й бурю, степи середньої рівнини Північної Америки, Каліфорнію, Фльоріду і… повернулася знову на Діброву! Завжди, відбувши свою подорож, я повертаюся до Діброви. Хоч на кілька днів. Без цього у мене не було б вакацій, без цього не було б мандрівки. Її я закінчую на Діброві. Щось, очевидно, мусить мати в собі оцей маленький клаптик землі і ця краплина води, коли так кличе-принаджує. Є такі люди, що, прочитавши мою «Люблю Діброву», вибралися подивитися на ту Діброву. Дехто надіявся побачити там тарахкавців, таких освоєних, як в Єловстоні, ведмедів, що в авта застромлюють мордочки — маленькі! — по солодощі. От би такий тарахкавець приповз до