Читати книгу - "Іржава доля"

Олесь ще ніколи в житті нічого так не чекав, як цієї ночі. Весь нескінченний серпневий день, сповнений очманілої спеки, в’їдливого пилу та нестерпно одноманітного вимахування косою — весь цей з’їдений жнивами день хлопець мріяв лише про те, як дасть нарешті спокій здерев’янілим рукам, нап’ється досхочу, а потім заповзе кудись у холодок і буде спати, спати, спати… Довго-довго. Аж до світанку. Мов мертвий.

Нарешті нібито почали збуватися мрії. Скотилося до обрію сонце; на почорнілому небі налився прозорим сяйвом Чумацький Шлях; і батько, похмуро зиркнувши на Петра та вкрай знесиленого Олеся, махнув долонею: «Годі вже. Кидайте, нехай йому…» Кинули. Допленталися до річечки, повмивалися. Відсапуючись, посідали біля возів, із нетерпінням поглядаючи на жінок: де ж вечеря? Отут і гайнув кудись Олесів сон — гайнув, мов сіромаха від раптового пострілу. Бо там, біля вогнища, серед галасливого жіноцтва була й Олена. Бо знову довелося побачити її задумливі, немов богомазом писані очі, засмаглу струнку шию, вправні рухи напрочуд зграбних, ще по дитячому тендітних рук… Ото було б краще одразу лягти де-небудь подалі від інших та й спати собі — щоб і оком не кидати в її бік, щоб не чути її сміху, не шматувати серце марною тугою. А йому, бач, вечеряти закортіло, дурневі! От і маєш тепер…

І їсти перехотілося, і сон гайнув…

Намагаючись не привернути до себе увагу Олесь потроху відсовувався все далі й далі, доки між ним та усіма іншими не опинився завантажений снопами віз. Ось так.

Нарешті випало-таки лишитися наодинці зі своїми тоскними думками, зі своїм розпачем. То що, парубче, легше тобі стало від того? Ой, ні…

Поганий буде вечір, і день був поганий, і почався цей день — гірше не вигадаєш. Ще як їхали на поле, їхнього воза наздогнали двоє мандрівних козаків — чи то гінці якісь, чи ще хто — біс їх відає. Наздогнали і довго їхали поряд — такі собі гоноровиті красені на баских конях, увішані поцяцькованою турецькою зброєю. Чого це вони раптом вирішили плентатися позаду неквапних напівсонних волів, то зрозуміло: звичайно ж на Олену кортіло подивитись якнайдовше. А щоб та нескромна цікавість не впадала в очі, козаки причепилися до Петра з Олесем: чого, мовляв, такі добрі хлопці досі не подалися на Січ? Чи від матусиної спідниці відчепитися не в змозі, чи так їм до смаку нікчемне життя граків-гречкосіїв? Олесь мовчав, тільки поглядав злостиво; Петро намагався шуткувати, але виходило в нього кепсько. Врешті решт батько не витримав, визвірився:

— Та хіба гречкосії вже й не люди, не православної віри? Жерти, мабуть, полюбляєте, он пики які пороз’їдали! А хто ж вас годуватиме, як не ми?

Але козаки тільки сміялися.

— Гай-гай, діду! Нащо нас годувати? Ось, бачиш, — один з них вихопив шаблю, крутнув над головою сліпучим залізом. — Ач, яка рятівниця-годувальниця! Та я ж нею за день більше намахаю, аніж ти своєю косою за цілий твій вік. Відпусти синів на Січ, не силуй — і можеш хоч до скону з печі не злазити. Прогодують, не бійся!

Отак погарцювали, похизувалися, та й гайнули собі — тільки шлях закурився від шаленого чвалу. Олесь спересердя плюнув у ту куряву і бовкнув таке слівце, що аж воли схарапудились, а батько кулаком насварився: «Чекай у мене, щеня! Ще раз почую…»

Не хвилюйтеся, батечку, почуєте, і, мабуть, не раз. А козаки тії все-таки дурні. «Життя до смаку…» «Материна спідниця…» Та була б змога, Олесь щодуху втік би і від того життя, і від тієї спідниці, і від надто владної батьківської руки. Просив же, благав, мало чоботи не вилизував старому: «Посватайте за мене Олену, інакше не житиму!» А той чухав потилицю, чухав і таки посватав. Але не за Олеся — за Петра, щоб йому добра не бачити! Олесеві ж сказав: «Рано тобі. Доживеш до нинішнього Петрового віку — зашлю старостів до Чепуренків. Тобі ж, йолопе, краще буде: і садиба багатша, і дівка в них жвавіша якась»… Та бодай би вона вигоріла синім полум’ям та садиба з тією дівкою і з усіма Чепуренками разом! Називається, краще зробив… Мало того, що любов Олесеву іншому віддали, так ще кожного дня перед очима і вона, і Петро… А Петрові ж на все плювати, йому аби лише під спідницею усе на місці було — сам якось прохопився. Тварюка… Не був би він братом, так Олесь, мабуть, вже душогубом би став. Ех, батьку, що ж ви наробили?! Нема тепер порятунку від скаженої туги, і час над нею не владний, і жити не хочеться…

А інші на тугу Олесеву звертають не більше уваги, ніж на самого Олеся. От і нині вони навіть не помітили його зникнення, бо усі були вельми зайняті жуванням та ковтанням (себто вечерею). А після вечері хутко повлягалися, і брат Петро (от же чортяка невгамовний, ніяка втома його не бере!) почав розповідати всілякі жахи — це щоб жінки вночі навіть від жаб’ячого кумкання зойкали.

Розповідач з Петра неабиякий — навіть Олесь мимоволі заслухався. Про попа, що якось опівночі на кладовищі власну голову ногами буцав, він уже чув; і про того лелеку з ікластим дзьобом, що немовлят краде — також; а от про залізну бабу — це Петро щось новеньке вигадав.

Нібито блукає степами невисока кремезна баба з іржавим залізним обличчям, із залізними пазурами та в залізних чоботях. Де живе — біс її відає (а таки ж, певно, відає, бо без бісової допомоги подібне страхіття на світі не заводиться). І така вона, баба та, до людей привітна, лагідна — дуже любить допомагати тим, хто в біду потрапив. Ось, кажуть, досить вже давно їхали кілька подорожніх степовим шляхом — здається, на ярмарок. І наскочили на них серед чистого степу татари. Що робити? Втікати нема куди, боронитись — марна справа… Одне слово — смерть прийшла. Тож подорожні й почали молитися одразу і богу, і чорту про порятунок. Бачать, аж раптом на шляху залізна баба стоїть. Де тільки взялася — біс її знає (а таки ж, певно, знає). Гиркнула вона на татар так, що небо здригнулося, ногами затупала, дихнула гарячим димом, і степовики попадали мертвими. І сама зникла, мов не було її, тільки сліди чудернацькі по