Читати книгу - "100 днів полону, або Позивний «911»"

Тепер, після повернення додому, почавши входити у структури місцевої влади, розумію, що на місцях сидять люди, які мали б бути адміністраторами змін після Революції Гідності, а насправді – це окремий пласт, відділений залізобетонною стіною від усього, що відбувається… Навіть важко це життям назвати – вимір, коли ти дихаєш. Так, це, мабуть, життя. Але зовсім інше.

Революція одна, друга, війна… Щось ми робимо не так, бо все, що відбувається, жодним чином не впливає на чиновницький світ. Це специфічна сила зла і якась мізерна сила добра (добровольці, котрі воюють на Сході) і близько не може справитися. От кажуть: повернуться хлопці з АТО… Повертаються… Мовчать… Не хочуть ні з чим зв’язуватися і навіть не вірять, що можна щось здолати. Що «ворога» на Сході можна побороти – так, а чиновницький світ – ні, не знають як.

Що ще треба пройти?

Якого роду катарсис?

Петро приступив тоді та запитався Його:

Господи, скільки разів брат мій може согрішити проти мене, а я маю прощати йому?

Чи до семи раз?

Ісус промовляє до нього: Не кажу тобі до семи раз, але аж до семидесяти раз по семи!

Події листопада 2013 – лютого 2014 в Україні отримали діаметрально протилежні оцінки (насамперед через судження закордонних медіа): з одного боку, зміна влади насильницьким шляхом і в непередбачений законодавством спосіб, з іншого – Революція Гідності… Але людська гідність – це та категорія, яка сама знаходить шляхи для самовираження, часто незважаючи на дипломатичні протоколи. А вчорашні майданівці – сьогоднішні волонтери – стали ангелами на сторожі вибореної гідності, як власної, так і національної. Зростає нове покоління українців – патріотів, які мислять себе незалежно, в державі, позбавленій корупції, з почуттям самоповаги.

Предивний факт: політики, як тільки виникла збройна складова конфлікту в Україні, одразу визнали, що в державі практично відсутня армія і вся надія на «друзів України». «Друзі України» (ті, що за Будапештським меморандумом передбачають захист нашої держави) трохи посоромившись знайшли дипломатичні маневри, мовляв, хтось неправильно потрактував меморандум. Так чи так, але стало зрозуміло, що:

– ніякої зовнішньої допомоги чекати не варто;

– політики, котрі визнали проблеми власної армії, таки не проти покерувати й такою державою;

– гідність таки необхідно захищати за рахунок сил й енергії саме волонтерського руху…

«Этого не мог предвидеть никто», − легендарна фраза із улюбленого фільму багатьох поколінь «Сімнадцять миттєвостей весни» стала актуальною як ніколи. Жоден кабінетний аналітик не міг передбачити того, що в напіврозваленій і осілій у злиднях Україні виникне нечуваний досі й невідомий тій же Європі, та й усьому світу, – потужний волонтерський рух.

І поринули з головою волонтери в технологічний процес під назвою війна: поїти-годувати, взувати-одягати, лікувати, забезпечувати засобами захисту, морально й духовно підтримувати й зміцнювати українське військо. Окрім всього допомагають волонтери і постраждалим від конфлікту мирним громадянам. По обидва боки барикад. Але у війни ще й інші грані: полон, обмін і торгівля полоненими, захоронення цивілізовані і варварські, зниклі безвісти і пошуки їхніх слідів. Офіційна Україна й до цього не була готова. І навіть після року війни, названою АТО, держава так і не знайшла своє місце і роль у вирішенні названих проблем. Занадто тяжко все йде, тому потрібно говорити. Це потрібно і для сьогодення України, і для її майбутнього.

Життєва необхідність сказати правду з’являється у кожного, хто хоч раз на власні очі побачив, що таке «ЛНР – ДНР». Один із таких Сергій Захаров, художник із Донеччини, який пройшов пекло «ДНРівського» полону, у якому багато спільного із моїм, «ЛНРівським». Я познайомився з ним на презентації першого видання, у Києві. Він сказав, аби був письменником, теж написав би книгу, але «я художник, тому малюю». Коли побачив перші Сергієві начерки до текстів, здивувався наскільки точно відтворено тамтешнє життя. Тепер побачити й оцінити можете і ви, свідомі читачі. Бо тільки таким ця книга потрапляє до рук.

Перші дні я просто насолоджувався повітрям свободи й залюбки йшов до всіх, хто запрошував поспілкуватися: журналісти, посадовці, старі та щойно знайомі люди. Звичайно, радість зустрічі й розмова з близькими та рідними була особливою, проте абсолютно всіх відкритих людей довкола я сприймав, як членів родини. Радий був кожному.

Так. Щось у мені змінилося.

Можу підтвердити це й через три місяці після повернення з полону, коли пишу ці рядки. Ні, я не зрозумів, просто відчув, що всі ми дуже маленькі перед Богом, і всілякі намагання знайти місце під сонцем – від лукавого. Я переконався, що жити треба набагато простіше, аскетичніше. Жити з любов’ю. Адже нічого з собою, окрім відповідей за вчинене, не заберемо. Все так просто… Просто люби, працюй, шануй насамперед батька й матір, близьких і рідних, далеких і невідомих, і… ворогів своїх.

Дивна річ. Після повернення з полону в мене не виникла жадоба помсти до катів, а навпаки – з’явилося відчуття вдячності до тих, хто проявив людяність і певними діями підтримував у час одного із найважчих періодів мого життя. Так, ТАМ відлік життя йде на години, хвилини, секунди. Кожної миті щось може змінитись. Трапитись щось абсолютно нелогічне, неплановане. Зараз про це не те, що говорити, а й згадувати важко настільки, що божеволієш.

Те, що раніше здавалося непереборною проблемою, сьогодні стало малосуттєвим, часом навіть таким, що не заслуговує на увагу. Для кожного «непереборні» проблеми – це щось особисте. Я такий же: переймаюсь (а точніше, переймався) тим, що доносить телеефір, як у кожного, у мене є родинні питання, що потребують особливої уваги. Полон, наче надпотужний мікроскоп міжлюдських та суспільних відносин, дав мені нове бачення псевдополітичних та псевдоекономічних конфліктів. Якщо узагальнити, що побачив через його збільшене скло – це тотальна маніпуляція. Усім і всіма. А ще сумбур і абсурдність реалій. Поріг вразливості до жорстокості знизився до нуля: поняття образи відступило в глибоку тінь. Навпаки, намагаюсь не ображати інших. Тих, хто хоче вчинити так до мене, просто жалію. За недалекоглядність. Бо то є марна трата часу…

Маю переконання, що війна ТАМ, та «мирне» життя ТУТ – це два різні світи. ТУТ ми не бажаємо прийняти місію цієї війни, зрозуміти: для чого нам це випробування. Начебто ми мали б відстоювати ідеали Революції Гідності, проте живемо за «совковими» стандартами (і захищаємо це право так жити).

Перші вичитки-поради поставили ключове запитання:

«А чому