Читати книгу - "Оскар і рожева пані"
- Жанр: 💙 Сучасна проза
- Автор: Ерік-Емманюель Шмітт
- 407
- 0
- 28.04.22
Історія про хворобу і про смерть, про кохання і про Бога. Про таке життя, коли один день дорівнює десятьом рокам. Усього 14 листів десятирічного хлопчика Оскара. Листів до Бога.
Ця маленька історія, написана одним з найпопулярніших сучасних французьких письменників, перекладена на безліч світових мов, а її театральна постановка ось уже кілька років не сходить зі сцен найвідоміших театрів.
Шмітт — сучасний французький письменник, драматург і сценарист. Автор кіносценаріїв до фільмів «Небезпечні зв'язки», «Підступний лис» тощо.
У фільмах, знятих за його книжками та сценаріями, грають такі зірки, як Катрін Деньов, Жерар Депардьє, Венсан Перес, Жозіан Баласко, Фанні Ардан, Омар Шаріф… П'єси Шмітта йдуть на багатьох театральних сценах світувід Нью-Йорка до Шанхая.
З французької переклала Олена Борисюк
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
ОСКАР І РОЖЕВА ПАНІ
Повість
Присвячується Даніелі Дар’є
Дорогий Боже,Мене звуть Оскар, мені десять років, я підпалив кота, собаку, будинок (здається, навіть підсмажив червоних рибок), це мій перший лист до тебе, бо досі мені бракувало часу через навчання.
Одразу хочу тебе попередити, що я ненавиджу писати. Хіба що вже конче потрібно. Бо писати — це наче чіпляти гірлянду, помпон, удавану усмішку, стрічечку тощо. Писати — це ніщо інше, як прикрашати, прибріхуючи. Такі собі хитрощі дорослих.
Докази? Візьми, наприклад, початок мого листа: «Мене звуть Оскар, мені десять років, я підпалив кота, собаку, будинок (здається, навіть підсмажив червоних рибок), це мій перший лист до тебе, бо досі мені бракувало часу через навчання», я міг би взяти й написати «Мене звуть Яйцеголовий, на вигляд мені сім років, я живу в лікарні через рак і ніколи не звертався до тебе, бо навіть не вірю, що ти існуєш».
Але якщо я так напишу, це виглядатиме негарно, і я тебе менше цікавитиму. Мені ж потрібно, щоб ти зацікавився.
Мені навіть підійшло б, якби ти знайшов час зробити мені дві-три послуги.
Пояснюю.
Лікарня — суперсимпатичне місце, де повно дорослих у гарному настрої, які голосно розмовляють, багато іграшок і рожевих пань, які хочуть гратися з дітьми, а також друзів, які завжди готові прийти на допомогу, як от: Шинка, Ейнштейн або Поп Корн, коротше кажучи, лікарня — це рай, якщо ти належиш до хворих, які радують.
Я ж більше не радую. Відколи мені зробили пересадку кісткового мозку, я добре відчуваю, що більше не радую. Коли лікар Дюссельдорф оглядає мене вранці, моє серце завмирає — я його засмучую. Він мовчки дивиться на мене так, ніби я припустився якоїсь помилки. Хоча я доклав зусиль в усьому, що стосувалося операції: був слухняним, дозволив усипити себе, терпів біль і не кричав, приймав усі ліки. Іноді мені хочеться накричати на нього, сказати, що, можливо, це він, лікар Дюссельдорф, зі своїми чорними бровами, продув операцію. Та коли я бачу який він нещасний, образливі слова застряють у мене в горлі. І що більше лікар Дюссельдорф мовчить, дивлячись на мене поглядом, що просить вибачення, то більше я почуваюся винним. Я зрозумів, що став кепським хворим, хворим, який руйнує віру у те, що медицина — це прекрасно.
Думка лікаря заразна. Тепер увесь поверх, медсестри, інтерни і прибиральниці дивляться на мене однаково. Вони сумні, коли у мене гарний настрій, змушують себе сміятися, коли я розказую анекдот. Справді, ми більше не регочемо так, як раніше.
Не змінилася тільки Бабця-Ружа. У будь-якому разі вона, як на мене, надто стара, щоби змінюватися. Окрім того, вона також занадто Бабця-Ружа. Я не пояснюватиму тобі, хто така Бабця-Ружа, Господи, оскільки вона твоя хороша подруга; власне вона й порадила тобі написати. Проблема в тому, що лише я називаю її «Бабцею-Ружою». Тож тобі доведеться зробити зусилля, аби зрозуміти, кого я маю на увазі: серед жінок у рожевих халатах, які приходять ззовні, щоб якийсь час побути з хворими дітьми, вона найстарша.
— Скільки Вам років, Бабцю-Ружо?
— Ти можеш запам’ятати число з тринадцяти цифр, Оскарику?
— О! Ви глузуєте!
— Ні. Тут у жодному разі не повинні знати, скільки мені років, інакше мене виженуть, і ми більше не бачитимемось.
— Чому?
— Я тут контрабандою. Для рожевих пань існує певна вікова межа. Я ж її вже давно перейшла.
— Ви «прострочені»?
— Так.
— Як йогурт?
— Тс-с-с…
— О’кей. Мовчу.
З її боку дуже сміливо поділитися своєю таємницею зі мною. Але їй випав хороший номер. Я мовчатиму, навіть якщо мене дивує, що, з огляду на всі зморшки, які сонячними промінцями розбіглися довкола її очей, досі ніхто нічого не запідозрив.
Наступного разу я довідався про ще одну її таємницю, і от тепер, це вже точно, ти її впізнаєш, Боже.
Ми гуляли в парку лікарні, і вона наступила на собачі екскременти.
— Лайно!
— Бабцю-Ружо, Ви кажете погані слова.
— Слухай, малий, дай мені спокій на мить, я висловлююся так, як хочу.
— Ох, Бабцю-Ружо!
— Ворушись. Ми на прогулянці, а не на перегонах слимаків.
Коли ми присіли на лавку посмоктати льодяників, я запитав:
— Як так вийшло, що Ви вживаєте погані слова?
— Професійна деформація, Оскарику. При моїй професії я пропала б, якби мій словниковий запас був надто делікатним.
— А ким Ви були?
— Ти не повіриш…
— Повірю, присягаюсь.
— Кечисткою.
— Не може бути!
— Кечисткою! Мене прозивали Душогубка з Ланґедоку.
Відтоді, коли у мене кепський настрій,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оскар і рожева пані», після закриття браузера.