Читати книгу - "Скажений чорнобильський собака"
- Жанр: 💙 Сучасна проза
- Автор: Євген Пилипович Гуцало
- 375
- 0
- 28.04.22
У наведених творах Євгена Гуцала (1937–1995) перед нами постає життя хлопчиків і дівчаток, сповнене захоплюючих пригод, мандрівок, несподіваних зустрічей та вчинків, складних, нерідко драматичних, а часом і кумедних ситуацій, зухвалих витівок — усього того, що й творить неповторний світ дитинства. Читача захоплює цікавий сюжет, який стрімко розвивається і тримає в напрузі, а головне — дух благородства, здатність юних щиро співчувати, проявити наполегливість, волю і попри всілякі перешкоди прийти на допомогу слабшому. Приваблює також сповнена гармонії та поезії мова письменника.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
СКАЖЕНИЙ ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ СОБАКА
Вибрані твори
ДЕНИСКО
Повість
Дениско і відьма
Важко сказати, коли все це почалось. Можливо, ще з тих перших його напівсвідомих днів, коли мати розповідала казки. У казках вовки та зайці розмовляли — й тому кортіло йому не раз почути живе слово від собаки чи півня. В казках плигала кудись ступа на одній нозі, котився колобок світ за очі, людським голосом озивалася калинова сопілка — й Денискові хотілось порозмовляти з грушею біля хати, яка лише зітхала у відповідь, баглось йому крикнути в темне бездоння криниці, яка відповідала йому лякливим та швидким відлунням.
Домовик у них був сердечний. Дениско знав, що живе домовик у штандарах — поміж дров, соломи та сміття. Спершу Дениско боявся зазирати туди, та тому, що домовик поводився сумирно, хлопець похоробрішав. Одного разу взяв рогачі й почав ворушити по кутках, перевертаючи паливо та збиваючи порохно. Проте домовика не вигнав, бо той, либонь, кудись подався. З тих пір Дениско твердо знав, що домовик приходить спати в свої штандари тоді, коли спить і він, Дениско.
Здулась корова їхня. Батько на налигачі водив її по вулиці, накривши боки мокрим рядном, і стежив, щоб ряба нічого не з’їла. Її вдалось виходити, а мати ввечері пояснювала синові:
— Домовик наш ледацюгою став, бо за корову не дбає — от і здулась.
Вранці Дениско, заглядаючи в штандари, казав:
— І хочеться ж тобі, щоб лаяла мати? Га? Будеш волочитись, то ногу десь переб’ють ломакою, а хіба каліка потрібен комусь? Чи голови позбудешся… Чого ти мовчиш? Застидався, еге ж? Значить, буде з тебе толк, якщо стидаєшся.
Ворушив у штандарах коцюбою, в ніс набивалось пилу, він чхав і кепкував із домовика:
— О, він і чхати вміє! Бач, який панич! А якби корова здохла, то що? Був би ти винуват — і вигнала б тебе мати під три чорти! А думаєш, я за тобою не скучав би? Ото ж то! Шануйся!..
Наливав у склянку трохи вишняка з бутля, ставив якомога далі в штандари.
— Пий удома, коли вже такий п’яниця, тільки по компаніях не шляйся, бо геть зіп’єшся, ні на що не схожий будеш.
Дули вітри, задували в комин, і в хаті стояли хвилі давкого сірого диму. Мати одверталась од печі, бухикала й говорила до Дениска, що вилежувався на черені:
— Спускайся на долівку, тут менше диму… Їй-богу, це до нашого домовика внадилась відьма якась, коверзує в димарі.
Коли вночі всі вкладалися спати, Дениско довго марудився. Прислухався, як у димарі тонесенько висвистує чи то вітер, чи то відьма од радості завиває. Її радість була така одноманітна, протяжно-нудна, що Денискові ставало тоскно й лячно.
— Ти каглу заткнув? — спросоння запитувала мати в батька.
— Заткнув, — бурчав батько. Згодом нехотя вставав і йшов перевірити, чи добре заткнув. Скоро повертався, й од нього пахло холодом.
Проте відьма й далі тужила в димарі. Може, скликала з темної ночі всіх своїх подруг? Може, кликала й не могла докликатися домовика із штандарів? Голос її то затихав, наче його видувало вітром із комина, то шарудів, наче щось перегортало суху солому, а то журливо так сотався й сотався, що Дениско затуляв пальцями вуха.
Він часто подумки просив, аби відьма йшла з їхньої хати й дала йому трохи поспати, бо так він геть із сили виб’ється. Вона ж, либонь, внадилася до них, норовлива, бо так ні разу й не послухала Дениска. «Е-е, якби щось путнє, то зумів би з нею умовитись, а так…»
Вони жили близько поля, то матері в колгоспі загадали, щоб вона варила обід для трактористів. У колгоспі було їх кілька, вони приходили брудні, закіптюжені, й довго мусили відмиватися. Найбруднішим чомусь завжди з’являвся Федір Кіт — іще молодий, довготелесий парубок, що мав здорові, ледь-ледь прикриті повіками очі, схожі на курячі яйця.
— Ану принеси води! — весело кричав Денискові.
Той, перегнувшись удвоє, приносив повнісіньке відро води.
— Ану злий! — наказував Кіт.
Вода живим сріблом блищала на його чорному тілі.
— То підеш у трактористи? — запитував. Дениско ствердно кивав головою.
— Ото ж то й воно! — радісно підморгував Кіт. — Бо трактористи — це справжні люди! Згода?
Хіба Дениско міг не згодитися, коли оцей Кіт йому так подобався, що він із нього й погляду не зводив би?
Трактористи їли гарно — в мисках нічого не зоставалося. Але найкраще, мабуть, їв Федір Кіт. Він начебто й не поспішав ніколи, бо встигав у спільну балачку своє слово вставити чи розсмішити так, що всі за животи бралися, а от миску свою спорожнював найпершим.
З ними було цікаво: й тоді, коли всі мовчали, і тоді, коли всі говорили. За обід вони голосно дякували, найголосніше — Федір Кіт.
— Домовику дякуйте, а не мені, — трохи наче аж ніяковіючи, відказувала мати.
— А найбільше — домовику! — підморгував Федір.
Дениско потім довго роздумував: а добрий домовик знає про ту їхню подяку чи ні? Бо ж дякували віддалік од штандарів, міг і не почути, тим більше, що вже підстаркуватий, що вже на одне чи й на двоє вух недочуває. То Дениско залазив мало не в самісінькі штандари й казав у їхнє таємниче нутро:
— Домовиче-домовиче, тобі велике-превелике спасибі за обід!
Прислухався до відповіді, але вчути її не міг…
Одного разу мати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скажений чорнобильський собака», після закриття браузера.