Читати книгу - "Бабусі також були дівчатами"

Дорога Лізо!

Я вже надіслав тобі два листи, це — третій. А ти все не відповідаєш мені. Що сталося? Ти ж добре знаєш, що ні дзвонити, ні, тим більше, приїхати, попередньо не списавшись із тобою, я не можу. Одна надія — дочекатися твого листа. А ти все не пишеш. Що це може означати, Лізо, люба моя? Я вже знав: надсилаю тобі листа, і відповіді треба чекати тиждень. Я відповідаю тобі відразу, і ти завжди відразу відповідаєш мені. Раніше завжди було так. А тепер минуло вже три тижні, а від тебе нічого немає. Я думаю про найстрашніше, Лізо, люба моя! Може, ти захворіла, чи з тобою щось сталося — може, зламала ніжку, таке іноді трапляється навіть із молодими дівчатами. Моя двоюрідна сестра зламала ногу напередодні свого весілля, яке довелося відкласти. А поки їй зняли гіпс, весілля розладналося…

Але в нас нічого не повинно розладнатися! Я бережу в пам’яті кожну хвилину наших зустрічей і в Одесі, і в Києві. А те, що було під час нашої останньої зустрічі в Києві, — то взагалі щось таке, від чого зупиняється серце світу. Ну що поробиш, якщо велике кохання прийшло до нас так рано? Невже проганяти його? Тоді воно може образитися, піти й більше не прийти ніколи… До багатьох же воно взагалі не приходить! Ні зарано, ні запізно! Це, як на мене, найгірше!

Отже, пиши мені, Лізо, бо я просто не знаю, що мені робити.

Цілую тебе дуже ніжно! Так, як тобі подобається!

Бабуся Маруся померла. Власне, ніхто її бабусею Марусею не називав, усі називали просто Марусею. Навіть Ліза, її онука. Точніше, Маруся була Лізі не прямою бабусею, а бабусею в других, рідною сестрою її бабусі Насті, Анастасії Георгіївни. До неї Ліза й зверталася «бабусю». А до бабусі Марусі — просто «Марусю». Також її іменували просто Марусею й Лізина мама Ольга Іванівна, і навіть Лізин тато Михайло Матвійович, якого бабуся Настя іменувала на англійський манер Майклом, а він звертався до тещі винятково «Анастасіє Георгіївно» і шляхетно клацав каблуком, якщо тільки був не в кімнатних капцях. А якщо був не в черевиках, то наголошено галантно кланявся. Чемні манери тата — чи не єдиний спосіб уласкавити бабусю Настю. Це те, що завжди спрацьовує. Лише тато вміє викликати на її обличчі посмішку. Іноді навіть щасливу. А мама з бабусею навіть якщо й не розмовляють у конфліктному тоні, все ж у тих розмовах ніколи немає радості. Усе лише на діловий лад: у мене конференція. А в мене лекції. Ти коли будеш? Пізно, бо вчена рада може затягтися. Але в домі є Маруся, яка не лише приготує і сніданок, і обід, і вечерю, але й накриє на стіл, простежить, щоб усі сиділи на строго відведених місцях — хто по ліву, хто по праву руку від Анастасії Георгіївни, яка завжди сідає на чолі столу. Під портретом прадіда, академіка Георгія Розумовича, чиє старорежимне зображення прикрашає стіну вітальні-їдальні вже незліченну кількість років. До речі, й пил із того важкого портрета також завжди витирала Маруся. Щоправда, останнім часом їй це робити було важко. І підсвічники, прикручені до старовинного фортепіано у вітальні, також давно вже тьмяно блимають, не начищені.

Справа в тому, що в родині Розумовичів-Лисюків усі — науковці високого рівня. Навіть чотирнадцятирічна Ліза, яка, звичайно, ще не захистила докторської дисертації, ще навіть і не закінчила школи. Більше того, відмінниця Ліза навіть ще не обрала університету, де навчатиметься. Але те, що Ліза, коли виросте, займатиметься наукою, а не бізнесом і не домашнім господарством, достеменно відомо всім. У її юному віці в неї вже є друковані праці в часопису «Молода еліта України», минулого року вона здобула премію за найкращу публікацію. Її світлина прикрасила обкладинку цього видання для гімназистів та ліцеїстів України. Бабуся виставила це число «Молодої еліти» в книжковій шафі у вітальні. Коли хтось, бува, завітає в їхній дім, завжди питає: «Ой, невже це Лізочка?» А от статтю на шість тисяч знаків «Мій родовід» Ліза Лисюк ніяк не може написати… Але час іще є, конкурс на найкращий допис тільки-но оголошено, і триватиме він до наступної осені. А поки що лише початок зими. Почалися олімпіади, у більшості яких Ліза Лисюк бере участь. І тут раптом померла Маруся. І в домі Розумовичів-Лисюків усе пішло шкереберть.

Перш ніж померти, Маруся тиждень лежала. Заслабла так, що не могла встати з ліжка. Раніше такого не бувало. Маруся не хворіла взагалі. Хворіли всі інші. І Маруся доглядала всіх. Протягом місяця двічі на день ходила до лікарні до бабусі Насті. Подавала їжу в кімнату до мами, коли та два роки тому зламала ногу. А потім терпляче водила її по кімнаті, коли мамі треба було наново вчитися ходити. Незліченну кількість разів гляділа Лізу, коли та вкотре застуджувалася й лежала з температурою. А сама Маруся ніколи не хворіла. І от раптом настав той день, коли Маруся не встала вранці.

Коли Ліза того дня підвелася за будильником, умилася, прийшла до кухні й не побачила на належному місці теплого сніданку, і навіть чайника ніхто не кип’ятив, і чаю ніхто не заварив, вона перелякано зазирнула до Марусиної кімнатки. Маруся лежала в ліжку й розгублено дивилася на Лізу.

— Я занедужала. Не змогла встати сьогодні. Підеш до гімназії без сніданку. Візьми гроші, щоб змогла поїсти у шкільній їдальні, — і Маруся простягла руку в той бік, де треба було взяти гроші. У шухляді секретеру лежало багато великих купюр. Дрібних не було. Ліза перелякано взяла найменшу, п’ятдесят гривень. Більше десяти їй до того ніколи не давали. А після школи напівголодна Ліза, яка не зуміла витратити такі великі гроші, бо не була привчена ходити по кафе, поспішила додому і знайшла Марусю так само в ліжку, так само безсилу й недужу.

У той час Лізина мама Ольга Іванівна була в Америці, де протягом року була запрошена викладати в університеті