Читати книгу - "Вічний рух"

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Браун підвівся з-за пульта керування і підійшов до вікна. Звідси відкривався чудовий краєвид — такий не часто побачиш у великому сучасному місті. Від самого стадіону до майдану Добрих фей не дерева росли серед будинків, а, здавалося, будинки серед дерев…

— Якщо молодий науковець починає в службовий час милуватися природою, — в’їдливо зауважив професор, — це перша ознака того, що йому слід одружитися.

Браун почервонів і швидко повернувся до машини.

— Ні, серйозно, Браун, — не вгавав Кувиркот, — як ви ставитеся до цього, га?

— Я ще не думав про це. Адже ви самі казали на лекціях, що вчений, який хоче щось зробити для науки, мусить відмовитися від особистого життя. Пам’ятаєте, ви наводили як приклад сера Ісаака Ньютона і себе?

— Не будьте догматиком, Браун. Те, що п’ять років тому здавалося непохитним, сьогодні летить шкереберть. Не знаю, як сер Ісаак Ньютон, але я за сьогоднішнього стану науки і техніки охоче одружився б. Правда, тепер за мене піде хіба що піраміда Хеопса…

— Пробачте, професоре, але хіба наука і техніка мають відношення…

— О звичайно, і найбезпосередніше. Ви пам’ятаєте, що говорив Паскаль? «Ми в тій же мірі автомати, в якій і мислячі істоти». Але якщо людина — високоорганізований автоматичний механізм (а цього зараз уже ніхто не заперечує), то чому б не розрахувати для неї оптимальної поведінки, як розраховують для верстата оптимальний режим? Ви лише уявіть собі щасливця, який твердо знає, в гори чи на море їхати йому у відпустку, чистити зуби порошком «Бойль» чи пастою «Маріот», ходити з пікового короля чи з бубнової семірки… Ясна річ, скласти універсальний кібернетичний рецепт на всі випадки життя надто важко, але залучити кібернетику до розв’язання типових життєвих проблем — вибір друзів, місця проживання, професії — можна і треба. Візьміть, будь ласка, з сейфа верхню колоду перфокарт. Це моя гордість, мій сюрприз — підпрограма вибору найкращої дружини.

Браун недовірливо зважив на долоні товсту пачку картонних прямокутників.

І тут — гарантія кохання, взаєморозуміння, сімейного щастя?

— Ви не вірите, Браун? Але ж це рядова задача теорії ігор. Звичайним шляхом ви будете розв’язувати її багато років, втрачаючи гроші, енергію і повагу до жінок. А з допомогою машини ви знайдете свій ідеал за п’ять хвилин, причому, ідеал у повному розумінні цього слова, без лапок та іронії. Згоджуйтесь, Браун! Врешті, ви нічим не рискуєте.

І професор, не чекаючи відповіді, вклав перфокарти в широку пащу машини.

— Ви, мабуть, розумієте, Браун, що це ще не все. Мало однієї програми вибору, треба мати, з чого вибирати. Пакет, який я дістав сьогодні з матримоніальної контори братів Мур, містить перфокарти з найповнішою інформацією про вісім тисяч сто дев’яносто двох наречених нашого міста. Я попрошу вас відкрити цей пакет і приєднати те, що в ньому, до програми.

Тепер ми маємо дати машині детальні відомості про вас. Їх ми введемо безпосередньо з пульта керування. Вік — двадцять п’ять років… Натискаємо на перший, четвертий і п’ятий тумблери першого регістру. Колір волосся — шатен… Колір очей — блакитний… Темперамент….

І, нарешті — ваші вимоги. Про яку дружину ви мрієте, Браун? Зріст… Вага… Вади… Позитивні якості…

— Я хотів би, щоб вона була блондинкою, — збентежено пробурмотів асистент. — А втім, колір волосся не має особливого значення… Вона мусить бути середня на зріст, струнка, миловида. Мусить визнавати мій авторитет і водночас бути досить самостійною. Мусить писати і говорити без помилок, займатися спортом, бути веселою і життєрадісною. Нехай вона хоч трошки цікавиться моєю роботою і не тягне мене з дому, коли я зайнятий наукою. Ну і, — опустив очі Браун, — нехай вона мене дуже любить.

— Дуже добре, чудово, — заклацав тумблерами професор. — Двадцять сім, триста сорок чотири, п’ятсот двадцять шість… Все готово, Браун, — починаємо!

Він натиснув на велику чорну кнопку з написом «Пуск» і механізм проковтнув величезну купу перфокарт, як собака муху. Замиготіли, гарячково заметушилися жовтогарячі вогники контрольних лампочок. Скаженою кулеметною чергою обізвався друкуючий автомат і виплюнув паперову змію з розв’язанням.

«Елізабет Мелвілл, — прочитали Браун з професором, — бульвар Забіяк, 28. 20 років, студентка. Кожної неділі виїжджає за місто на прогулянку на спортивному велосипеді по Північно-Західному шосе». Далі йшла докладна реклама матримоніальних послуг, якою завбачливі брати Мур не забули нашпигувати свою інформацію.

Цілий тиждень Браун ремонтував старий велосипед, який доживав свій вік у комірчині. А виїхавши вперше, відчув себе в потоці електробусів і спідомобілів, як кролик під ногами стотисячного натовпу. Однак, наполегливість була яскраво вираженою рисою характеру молодого асистента, і раннього недільного ранку він зайняв вичікувальну позицію на бульварі Забіяк.

О 9 годині ранку з будинку 28 вийшла молода особа з велосипедом на плечі. Вона спритно, по-чоловічому, скочила в сідло і, набираючи швидкість, помчала вниз, до шосе. Браун, який трохи розгубився, стартував із запізненням. Йому довелося згадати ті роки, коли він вважався непоганим спортсменом, щоб наздогнати дівчину на десятому кілометрі.

— Добрий день, міс Елізабет, — почав він, зводячи дух.

— Звідки ви знаєте, як мене звуть? — здивувалася велосипедистка.

— О, це ціла історія, яку я міг би вам розповісти сьогодні ввечері в кафе «Атлантида».

— Терпіти, не можу цього кафе, — пирхнула дівчина і різко збільшила швидкість.

«Чи не надто самостійна?» — з тривогою подумав Браун, однак, теж натиснув на педалі.

— Тоді, може, в математичному кафе «Старий Піфагор»? Там збираються надзвичайно милі хлопці. Я вас познайомлю з Жоржем Донеллом — жартівник, яких мало.