Читати книгу - "Кінець Жовтого дива"

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

З узбецької

Переклад Григора Тютюнника

Малюнки Тома Тарнавського

Перекладено за виданням: Худайберды Тухтабаев, Конец Желтого Дива, «Ёш гвардия», Ташкент, 1976

Отак і пішли, й пішли мої справи на лад. Це й не дивно, адже я такий хлопець: чого схочу, того завжди доб'юся. Ми вже закінчували восьмий клас, і я, траплялося часом, замислювався над тим, що робитиму далі. Чи піду вчитися й ще морочитиму голову вчителям, чи підшукаю собі якусь підходящу роботу. Але ж мені завжди усміхається щастя. Так воно сталося й цього разу. Наш дорогий директор Атаджан Азизович виголосив промову на випускному вечорі і наприкінці своєї промови, що тривала сімдесят три хвилини сорок одну секунду (я сам стежив по годиннику «Ракета», який мої тато й мама подарували мені до цього дня), сказав так:

— Ось таким, значить, чином, — Атаджан Азизович одсьорбнув трохи чаю з піали, — все інше залежить від вас самих, любі друзі. Хто бажає закінчити десятирічку, будь ласка, переходьте в школу імені Макаренка, що в сусідньому кишлаку, і вчіться на здоров'я. Зі свого боку, ми можемо сьогодні ж передати їм ваші особові справи. Хто хоче набути якоїсь професії — теж, будь ласка. Скрізь повно професійних училищ, а ми, що в нашій силі, допоможемо вам улаштуватися. Хоч би ось ти, Хашимджане, що ти міркуєш собі робити?

І тої ж миті мені наче в голову стукнуло. Я схопився з місця і твердо, навіть не зморгнувши оком, заявив:

— Я хочу стати перукарем.

— Що?.. Ти сказав… перукарем?

— Так, я хочу стати перукарем. Бабуся моя каже, що від довгого навчання у мене порідшали мізки і тому іноді мокро під носом.

Хлопці, звісно, засміялись, а Атаджан Азизович поспіхом перевів мову на інше.

— Ти це остаточно вирішив?

— Якщо хочете, можу заприсягтися.

— Ні, присягатися не обов'язково, — зупинив мене наш шановний директор. — Я тобі й так вірю. І схвалюю твій вибір, Хашимджане. Це добре — хай один із вас стане перукарем, другий — столяром, третій — монтером, головне, щоб усі ви прагнули до знань і до благородних професій.

Хай люди кажуть, що хочуть. Але я знаю: нема на світі прекраснішого ремесла, ніж ремесло перукаря. І ті ж інженери, що споруджують височенні будинки, і поети, які радують людей своїми віршами, і артисти, які примушують нас плакати і падати зо сміху, — всі загалом залежать від перукаря, здоровкаються з ним, приклавши руку до серця.

Якось я вже казав, що навпроти нашої школи стоїть перукарня. В цій хатині, трохи більшій за курник, працює старий, якого всі звуть Уста бува, що означає «Дідусь майстер». То він страх як мене любить, хоч і до інших хлопців ставиться непогано. Коли я запізнювався на уроки або тікав із школи, то завжди йшов просто до нього у перукарню, у свою надійну схованку.

— Ассалому алейкум, — завжди казав я, заходячи до перукарні. При цьому ніколи не забував прикласти руку до серця.

— Ей, ха, це ти, Хашиме? — питав майстер.

— Еге ж, це я.

— Знову прийшов журнали красти?

— Ні, сьогодні не буду, прийшов просто так…

— Знаю, всі ви однакові: як тільки треба випустити фото-газету — одразу згадуєте про Уста буву… Я несу журнали в перукарню, щоб черга не нудьгувала, дивилася картини, читала статейки, а ви вирізаєте ці картинки і цупите з перукарні. Сідай пострижу тебе.

— Але ж я ще не заріс!

— Сідай, тобі кажуть. Волосся стирчить, як пір'я у квочки, а він: «Я не заріс!»

— Так у мене грошей немає.

— А коли в тебе бували гроші?! Вчена пішла нині молодь: беруть у батьків гроші нібито на підстригання, а самі купують за них морозиво…

Отак за приємною розмовою і не помічаєш, як Уста бува вже тебе й постриг. А потім він у більшості випадків покропить вас водою замість одеколону та ще й примовляє при цьому:

— Ох, ох, як пахне, еге ж? Ти чуєш запах? Щипає? — І заходжується обмахувати ваше обличчя рушником…

Таким чином, я твердо вирішив стати перукарем. Ви ж знаєте: коли я надумав щось, то не заспокоюся, поки не доведу діло до кінця. Навіть ціною великих мук. До того ж рішення моє припало до душі всім — моїм дорогим бабусі, татові, мамі й навіть любим сестричкам Айшахон і Донохон. Тільки тато сказав із сумнівом:

— Аби лиш не зняв комусь голову замість бороди.

Того ж дня я подався до Уста буви й, увійшовши в його хижку, поздоровкався, як завжди, приклавши руку до серця.

— Ей, ха, Хашиме, це ти? Чого так захекався? Чи сталося щось?

— Нічого не сталося, дідусю, все гаразд.

— Чи за тобою женеться твоя дорога бабуся?

— Ніхто за мною не женеться. Я до вас, дорогий дідусю, прийшов з дуже великим проханням.

— Ну, ну, виповідай.

— Ні, виповім