Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

Леонід Тендюк
АЛЬБАТРОС — БЛУКАЧ МОРІВ

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

З давнини — степовики осілі — Ми корінням в землю уросли. Але нас вітрила кличуть білі І морські розгнівані вали. Пісне, що давно колись почута, Ти мене далеко завела Від степів, де медом пахне рута В сутінках осіннього села. Тільки. небо, та високі зорі, Та вітрів закличні голоси: «В флібустьєрськім дальнім синім морі Бригантина напинав паруси». Бригантина чи не бригантина, Тільки я годинам втратив лік. Місяцю, хоч ти вже посвіти нам Ліхтарем пригаслим звіддалік! Ураган за далину імлисту, Озвірівши, всі вітри привів, Де разком коштовного намиста Ліг ланцюг чужинських островів. Як вирує й піниться в безодні, Вже безпомилково знаєш ти, Що пливуть не айсберги холодні, А гренландські голубі кити. Довгождані гості — альбатроси, Але їх, мій друже, не гарпунь! Тихий берег… Світанкові роси… Обізвалось сотнями відлунь. І тому крізь простори туманні Прямо в душу — здавна й дотепер — Дивляться степи мої кохані Голубими плесами озер. Не впізнавши поруділу хату, Обминувши батьківський поріг, Бачу я, як на траву прим’яту В надвечір’я хтось спочити ліг, Та мені вертатися не скоро… Ніч минав. Вітру голоси… «В тім далекім, найсинішім морі Бригантина напинав паруси».
ВІТРИЛА НАПНУТО

Між хитливими снастями великих і зовсім Маленьких суден, що, мов застояні жеребці, надійно припнуті до цього гранітного пірса в далекосхідному порту, особливо вирізняються щогли над одним кораблем. Іскристо-білі, з голубим полотнищем вимпела вгорі, вони, здається, сягають гривастих хмар, які неквапно пливуть по небу.

Раз у раз набігають хвилі, і від кожної судно погойдується, рве повіддя — манільську тугу линву, яка тримає його на припоні.

Під грот-щоглою отаборилися метеорологи, ліворуч лабораторія геофізиків. На палубі — пройти ніде! — різне причандалля: буї, дночерпаки, батометри… Замість кают — лабораторії. Екіпаж-машина й палубна команда розташувалися внизу, на твіндеку, капітан — біля ходової рубки, науковці та штурмани — в каютах прогулянкової палуби.

І взагалі він неабиякий, цей білобокий, з гінкими щоглами корабель! На жодне судно, яких тут чимало, не схожий. Це — «Витязь», донедавна флагман усього експедиційного флоту.

Кілька місяців, як я на ньому. Сьогодні знову припало вахту вати.

Стою на вахті — раптом чую, хтось не своїм голосом кричить:

— Хлопці! Біда-а…

— Що?

— Де?

— Та ондечки!

Всі, хто був на палубі, не на жарт сполошилися.

Низькорослий, схожий на Іванця-киванця матрос, однією рукою схопившись за леєр, другою показував на швартові кінці, по яких короткими перебіжками на берег тікали щури.

— А бодай тобі! — знявши кашкета і обітерши ним спітнілого лоба, вилаявся боцман. — Чого горлаєш? Пацюків не бачив, чи що?

— Та бачив. Але…

Матрос не встиг докінчити фрази, як на нього накинулися й ми.

— Паніку розвів!

— Телепень!!

І розбрелися хто куди, обурені вибриком Іванця-киванця.

Я зайняв місце біля трапа — там, де й належить стояти вахтовому.

Руді, з облізлими боками гризуни продовжували давати чосу по натягнутих, як струна, канатах, аж поки я не турсонув їх і та гидь грудками полетіла у воду.

Невиразна тривога пойняла серце. За давнім морським повір’ям, пацюки, що залишають корабель, віщують лихо. Дотепер ще збереглись ці забобони, і жоден марновір не наважиться вирушати в дорогу на кораблі, з якого втекли щури. Безглуздя, звичайно! Бо втечу щурів можна пояснити: вранці до нас приходили з санітарно-епідеміологічної, станції, дезинфікували найменшу шпарину.

Як би там не було, а в дорогу я збираюсь. Навесні повернувсь з плавання до Нової Гвінеї. Ходили ми і в північні, високі широти — аж до Алеутських островів. Шукали, як казали синоптики, тайфунів. Теж на дослідному судні. Правда, воно набагато менше, ніж «Витязь», та й дороги його пролягали в інших водах. А ще я полював на моржів. Вздовж Чукотки та Камчатки плавати довелося.

Коли ж скінчилася моя одіссея, повернувся додому. Та не встиг нагулятись, як мій товариш Максимович, з яким я познайомився у Владивостоці, повідомив: «Витязь» лаштується в рейс. Жду!»

Я вилетів на Далекий Схід.

Крізь густе, підпалене осіннім багрянцем листя амурських кленів, осик та вільхи синіє плесо Золотого Рога — бухти, поблизу якої розкинувся Владивосток.

Хата Максимовича коло самої води, біля підніжжя гостроверхої сопки. Морський вовк, колишній капітан, недарма заякорився тут. З вікна його кабінету відкриваються милі серцю краєвиди: гавань, кораблі, обіруч — порослі лісом, помережані стрічками дзюркотливих струмків гори. Вночі, коли стихає гамір, чути їхній джерельно-чистий передзвін. Струмки нагадують капітану Ворсклу, на