Читати книгу - "Via Combusta, або Випалений шлях"

На вершині самотньої гори він виспівує при місяці та мріє серед хмар.

У пучині великого океану він здіймає бурю та ковзає по хвилях.

Свобода — це втрата всілякої надії.

— Чи можна вибачити собі гріх?

— Я не знаю. Я не пробував…

— Не пробував? Ну, що ж… тоді я піду і спробую!

Був уже кінець серпня, та спека стояла неймовірна. У повітрі не відчувалося жодного поруху вітерцю. Навіть курява, яку ми здійняли, висіла над землею лінивою сірою хмаркою і не квапилась осідати. Піт укупі з пилюкою та волоссям, що спадало на очі, заважав бачити, і я раз по раз дмухав собі під ніс, аби трохи розкуйовдити залиплий чуб.

Шуля мене обігравав. На якусь мить мені таки вдалося перехопити м’яч. Та Шуля знову примудрився майстерно вивернутись і відібрати його у мене. Я, на цей його маневр, щосили влупив ногою. Від мого відчайдушного удару м’яч крутнувся і полетів. Зависоко полетів — і по траєкторії було видно, що цілить він просто в шибку першого поверху. Я сіпнувся, щоб перехопити м’яч руками, та не встиг. Захекані, ми зупинилися, очманіло спостерігаючи, як м’яч невідворотно, навіть трохи ліниво наближається до вікна. Потім ми обидва скривилися на те, як луснула шибка і посипалося скло. М’яч щез у темній пащі чужої квартири. Ми перезирнулися. В Шулиних очах, як і в моїх, не було й натяку на намір іти визволяти шкіряного друга. Найкраще, що ми могли зараз зробити, це якнайшвидше дременути геть.

Та за секунду моє вухо хруснуло гучніше за скло — його з ентузіазмом взявся накручувати здоровезний дядько, який невідомо звідкіля взявся за нашими спинами.

— Відпустіть! Я не хотів! — крутнувся я вужем, силкуючись звільнитися від нього.

— Ах ти гаденя! — засичав здоровань, із задоволенням далі відкручуючи моє вухо.

В його обличчі було щось гоблінське — короткий, як обрубаний, ніс та глибоко посаджені вузькі очі. У людини з такою зовнішністю годі було благати прощення. Тому я знову розпачливо крутнувся й у відчаї хапонув його за руку зубами.

— Виродок! Щеня недобите! — несподівано високо верескнув гоблін, дихнувши мені в обличчя перегаром, і перехопив мене за шию другою рукою. Вчепився так, що головою було годі й ворухнути. Потім я знову почув його схожий на скрегіт давно не змащених дверей голос:

— Бос! Я його впіймав!

Тут я побачив другого. Він справді був схожий на боса, чи на проповідника-євангеліста, яких розвелося нині, як грибів після дощу: незважаючи на спеку, вони ходили наче клони — одягнуті в сірі костюми й білосніжні сорочки з обов’язковою краваткою. Цей бос був такої ж клонованої сіро-білої зовнішності, тільки ефектна червона краватка, що була занадто яскравою, як на проповідника, виказувала його начальницьку натуру.

— У нього більш ніж сто! — задоволено рипів над моєю головою здоровань, — я міряв… отією вашою…

— Гаразд, зараз перевіримо, — незворушно відповів бос. В руках у нього був прилад, схожий на лічильник Гайгера (я бачив такий по тєлєку в передачі про Чорнобиль). Він зацікавлено втупився в нього.

— Ого! Сто тридцять! — за деякий час задоволено присвиснув, підводячи голову.

— Вам видніше, ви ж у нас титанік мислі…— оскалився гоблін.

— Титан… — мимохідь поправив у відповідь бос, змірявши зневажливим поглядом здорованя.

— Ги-ги, один чорт, — гигикнув той, — главноє, шоб гроші заплатили…

— Заплачу… — задумливо процідив у відповідь Титанік Мислі.

Пальці здорованя на це ще гірше здавили мою шию.

Я намагався думати. Це в мене виходило погано.

Які сто? Які сто тридцять? Який «Титанік»? Який титан?

З приводу «Титаніка» й титана я ще мав якісь думки. «Титанік» — то здоровенний корабель, який довбонувся об айсберг у фільмі про Ді Капріо, а титаном була така старовинна водонагрівачка, яка стяла у нашій з бабцею комунальній квартирі і яку слід було топити дровами. Але який стосунок вони мали до цього боса-євангеліста? І яку радіацію вони на мені міряли? Я що вже, як Чорнобиль фоню?

Тим часом Шуля, на котрого ніхто не звертав уваги, бачачи, в якому я безвихідному стані, підбіг до мого гнобителя і зі всього маху заїхав носаком йому в зад.

— Йой! — зойкнув гоблін, з несподіванки присів і на секунду ослабив руку на моїй шиї. Може б, Шулин маневр і вдався, якби здоровань був сам. Не встиг я й ворухнутися, як Титанік Мислі заїхав зі всього маху Шулі кулаком в обличчя. Від подиву я закляк, а мій друг гойднувся, але втримався на ногах.

— Цорт! — тільки цвіркнув кривавою слиною на гарячий асфальт.

— Може, й цорт… — протягнув Титанік Мислі, гидливо отряхуючи руку, та ліниво віддав наказ здорованю: — Тягни і його до підвалу, згодиться.

Здоровань задоволено вхопив за загривок ще й Шулю.

Ліпше б ти втік, Шулю… Та все ж таки за підтримку спасибі, друзяко.

В підвалі бос витяг із кишені наручники і ласкаво звернувся до Шулі:

— Ану, давай руцю, малий! — та не дочекавшись ніякої реакції, сам ухопив Шулину руку і клацнув на зап’ясті браслетом. Потім прошелив вільне кільце поза іржаву