Читати книгу - "Потрапити в сад"

...я, нині бездумний вже, завтра — легко закоханий.

Білими губами упівголос буду вам казати за себе.

Є такі вузи, навчанням у яких не варто хвалитись у товаристві людей, котрі вчепилися руками й ногами у колесо добробуту й згорда дивляться на безмашинну і безхатню інтелігенцію. Хіба то інтелігент, якщо він не спроможний отримати постійну прописку в місті чи стягтися на трикімнатний кооператив? Якщо він не бачить різниці між японськими і вітчизняними магнітофонами або тягне мішок макулатури, щоб придбати роман Дюма, а потім виміняти його на «Ідіота» Достоєвського, видрукуваного на газетному папері. Бо ж звідки йому взяти 30 томів зібрання творів Федора Михайловича... Культура дешево не продається, інакше хто б її цінував. Саме тому вона так приваблює.

Петро Канавченко не міг жити розкішно на студентську стипендію плюс 30 крб. від батьків щомісяця. Частенько міркував над майновою нерівністю студентів, особливо коли пропалював праскою святкову сорочку чи підраховував мідяки, щоб нашкребти на хліб та банку капусти вкупі з овочами й рисом. Але то була миттєва зажура.

Однак на п’ятому курсі Петро не на жарт стурбувався власним майбутнім. Йому стало немилосердно тоскно від того, що незабаром закінчаться блага цивілізації: душ двічі на день, кава, широкий вибір фільмів у кінотеатрах і, звісно, можливість коли заманеться відвідувати лекції в інституті. Навіть іспити й важкі торби з харчами, які він тягав з дому, не видавалися Петрові такими страшними в порівнянні з глухим селом, звідки автобус ходить тричі на день, де доведеться наймати куток і самому розпалювати в грубі. А весняна багнюка чи снігові замети?

Так, Петро добре знав, чим пахне той романтичний побут у якійсь Карлівці чи Діброві, бо сам був із села. Власне, він би й не рвався з нього, та батьки випхнули сина у місто, щоб дитина вивчилась, а не бабралася в гною. Петрусь вивчився, але ж хто міг передбачити, що прописка в цьому місті — річ фантастична. Побутує навіть анекдот, ніби її одержить тільки той, хто нап’ється води з пащі лева, якого Самсон дере ось уже двісті років на площі коло ринку.

Страх як не хотілось вертатися Петрові Канавченку до села, хай навіть дипломованим спеціалістом. А де мав подітися? Ні родичів, ні дівчини з пропискою на прикметі нема, тож ніяких перспектив. Чотири роки він підсміювався над Нелею Сікорською, котра днювала й ночувала в інституті, протирала спідницю на зборах, конспектувала все, що рекомендували, складала іспити на п’ятірки, щоб такою от неймовірно важкою ціною лишитися на кафедрі, а значить, у місті. Петро був заледачий для подібних жертв. Втрачав й інші можливості забезпечити своє майбутнє. Міг обкрутити будь-яку із своїх однокурсниць, бо вважався симпатичним хлопцем. Одначе Петра щось відштовхувало у світських дівицях — може, те, що його тато, великий мораліст і постійний читач сільської бібліотеки, називав розпусністю. Одного разу навіть відлупцював сина паском з важкою солдатською пряжкою, коли той у восьмому класі відважився піти в клуб на танці. Страх перед танцями згодом минув, але, мабуть, Петро пройнявся батьковою мораллю і не міг втямити, як це дівчина в перший вечір знайомства цілується з хлопцем, а в другий іде спати до нього в гуртожиток, де в кімнаті давлять хропака ще троє хлопців. Самому ж не раз доводилося відвертатись до стіни і пхати голову під подушку, щоб не чути з сусіднього ліжка сторонніх звуків.

Не подобались йому і хазяйновиті дівчата, що повсякчас товклися на кухні. Завжди вони щось мили, чистили, варили, шкварили, а ще постійно прали, вивішуючи сукні й спідниці на балконі, а трусики — на бильцях ліжок. То були добрі дівчата: могли погодувати перед стипендією борщем чи смаженою картоплею, при невдачі щиро співчували. Але з ними Петра швидко охоплювала смертельна нудьга...

Петро ходив на дні народження, що їх відзначали всім гуртом. Тягав столи, бігав у гастроном за вином, проголошував тости — і не любив досиджувати до кінця, коли пари розходилися по гуртожитку в пошуках темних кутків. Дівчат завжди було чомусь більше, ніж хлопців, і ті, хто не знайшов пари, стиха заводили між собою розмови про самотність. Він дивився на це і розумів, що не може їх ощасливити. І взагалі, все це видавалось йому принизливим, жалюгідним. Ті дівчата, часом вродливі, часом ні, ладні були покірно піти за ним десь під вікно з вибитою шибкою і цілуватися на очах у всіх, бо так заведено, бо ніхто не повинен бути сам, особливо жінка.

Щось подібне чи не подібне мало не трапилося з ним. Дівчина запросила його до себе в кімнату, щоб дати книжку. Перед тим вони розмовляли про Хемінгуея. У кімнаті не було нікого: сусідки пішли в театр, кіно чи ще казна-куди. Чомусь горіла свічка — звичайна, біла, таку в Петра вдома запалювала мама, коли не було світла. Дівчина пояснила, що перегоріла лампочка, а вона боїться заходити в темну кімнату. Вони посиділи мовчки: Петро на стільці, дівчина на ліжку. За спиною в неї висів килимок, яких повно в гуртожитку: на чорному тлі лебеді, схожі на гусок, і замки, подібні до вуликів. Петро не знав, скільки продовжувався той мовчазний інтим, певно, довго, бо свічка, догоряючи, почала блимати. Врешті він пішов, гречно подякувавши за книжку. Йому й на думку не спадало, що можна поводитися інакше. А може, й спадало, однак він не дався спійматись на гачок, бо знав, що у тієї дівчини є хлопець, служить в армії. Вона давно одержувала листи з армійським штемпелем. Ось таке благородство виявив Петро до дівчини з швидкими очима і тонкими, не селянськими руками — виявив, хоч була вона родом з передмістя і мала всі шанси залишитися в Києві на роботу. Хлопець уявляв чомусь, що в неї гігантський двоповерховий особняк з непроникним парканом, обплутаним