Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мама Маріца — дружина Христофора Колумба 📚 - Українською

Читати книгу - "Мама Маріца — дружина Христофора Колумба"

345
0
29.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мама Маріца — дружина Христофора Колумба" автора Марія Василівна Матіос. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Мама Маріца — дружина Христофора Колумба» була написана автором - Марія Василівна Матіос, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Мама Маріца — дружина Христофора Колумба" в соціальних мережах: 

Марія Матіос укотре не щадить свого читача: більш трагічного сюжету, ніж той, що його пропонує письменниця в повісті «Мама Маріца — дружина Христофора Колумба», мабуть, важко буде відшукати і в світовій літературі.
Цього разу вона вдалася до однозначно табуйованої теми, яка, проте, не викликає й тіні відрази чи неприйняття.
Письменниця викладає сюжет так, ніби балансує лезом бритви, боячись поранитись самій і боячись поранити читача. Проте без сліз і тепер не обійдеться.
Оповідь Марії Матіос про бездонність материнської любові співмірна хіба що з грецькою трагедією чи народним епосом.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 13
Перейти на сторінку:
1

Містечко Мишин, куди після служби в армії Христофор привіз вісімнадцятилітню Маріцу, нічим особливим від інших, так само привітних — але не дуже маєтних — українських містечок, не відрізнялося.

Перерізане навпіл мілководою й негаласливою річкою, містечко скидалося на екзотичного пташка із широко розкинутими крилами над блискучою гладдю води. Населене кількома тисячами автохтонів та прийшлих, воно коли стиха втішалося, коли гучно хвилювалося в такт із малими й великими втіхами та хвилюваннями своїх мешканців, при цьому не відзначаючись особливою винахідливістю.

Чоловіки без надмірного трепету, але на повні горлянки щосезону підтримували ексклюзивні ноги свого незмінного футбольного кумира Блохіна, смачно спорожнюючи бочки несмачного, бо розведеного водою, пива місцевого розливу; чи мовчки й не надто осудливо, хіба що з прихованою долею заздрості похитували головами на чергову новину про чергове стрибання в гречку котрогось зі своїх земляків.

Жінки ж на кухнях та по магазинних чергах плодили й поширювали місцеві плітки-новини зі швидкістю, що наближалася до швидкості світла, опісля полегшено зітхаючи від усвідомлення, що на цей раз — свят-свят-свят! — новини не стосувалися їхніх родин.

А загалом життя в містечку Мишин текло собі без особливих потрясінь, розкоші чи неспокою.

Хтось умирав, хтось народжувався.

Одні одружувалися, інші розлучалися.

Комусь випадала щаслива лотерея, як-то холодильник чи навіть автомобіль, комусь — маячіла буцегарня за дрібне хуліганство чи спекуляцію.

І цей незмінний, чітко регламентований колообіг життя не міг нікого ні засмутити надовго, ні, тим більше, нікого надовго не зворушити. Навіть у радощах.

Хіба що Маріцу.

Кілька перших років життя в Мишині молоденька Христофорова дружина реагувала на містечкові — добрі й погані — новини так само, як реагували на будь-які новини в її рідному містечку: бурхливо.

Бурхливість реакції Маріциних земляків із містечка Фрунзе Верде[1], очевидно, була пов'язана з його місцезнаходженням. Маріцина маленька вітчизна, а по-тутешньому батьківщина, називалася єдиновживаним на той час словосполученням — сонячна Молдавія.

Маріца не дуже розуміла, чому про її край, що так само, як і будь-які інші краї, знав і дощ, і багнюку, й засуху, й лихих людей, з повсюдних на той час радіоточок говорили якось надто улесливо, мало не підлабузницьки. І так, ніби на землях її батьківщини розкошувала сама лише радість, музика й сонце.

А більш нічого.

О, так. Темперамент її земляків, особливо в танцях, окрім «ахів» і «охів», подеколи витискав навіть сльози нестримного захоплення. Гаряча кров землі, розлита в жилах знаменитих артистів, прискорювала кров у жилах тим, хто насолоджувався філігранною роботою тіла її земляків у шаленому темпі «молдовеняски» чи «жоку».

Але Маріцу іноді сердило, коли тут, у Мишині, із чиїхось уст ні-ні, та й проривалася думка, що, мовляв, життя на її батьківських землях минає лише в танцях, співах і за келихом вина.

Тоді Маріца згадувала багаторічну виснажливу працю своїх батьків і родичів на безкраїх радгоспних виноградниках і помідорних плантаціях — і рясні сльози чи то жалю, чи сердечного зворушення підступали їй до очей від отого незмінного й застиглого, мов цементний розчин, словосполучення про сонячну Молдавію в безперервному танці.

Чи то їй так було жаль своїх родичів із хворими від роботи хребтами, чи брав жаль за теперішню нестачу надмірного сонця над головою… Але згадка-словосполучення про барвисту її батьківщину щоразу викликала тривале хвилювання.

Навіть по кількох роках життя в Мишині між розважливими, але, як нерідко видавалося Маріці, із притихлою кров'ю, людьми, зачувши з радіо чи телевізора радісний голос скрипки чи розпачливу тугу флуєра[2] або наю[3], вона була би пускалася до танцю чи співу, а може, й до плачу, коли б не думка, що спонтанний порух жіночого єства можуть не зрозуміти люди, котрі навчилися розуміти її здебільше смішну, пересипану молдавськими словами, мову, але мову її тіла, а може, поклик крові можуть витрактувати якось неправильно.

Хай би тлумачили, проте не осудливо. Колективний місцевий осуд міг не тільки спантеличити, але навіть уплинути на подальший хід будь-чийого життя.

Через те в Мишині наймудрішим вважалося остерігатися людського осуду.

Щоправда, щілина для маневру залишалася завжди і будь-кому.

Місцевому люду зрідка можна було не остерігатися навіть порушення писаного закону.

А ось публічного людського осуду слід було остерігатися завжди. Бо кожен мешканець Мишина за особливу провину перед громадою, звичаєм чи неписаним законом, мав шанс бути покараним суворіше, ніж прокурором: засудженого колективним осудом місцеві люди ігнорували в один і давно перевірений спосіб — повним мовчанням та бойкотом: переходом на протилежний бік вулиці.

І перш, ніж щось робити важливе, кожен мешканець містечка, який дбав про своє ім'я чи ім'я своєї родини, повинен був замислитися над основоположним правилом цієї території — чи його дія або вчинок не викличуть загального осуду, який може обернутися для «штрафника» серцевим нападом, ба, навіть смертю?

Щоправда, Маріца не надто глибоко вникала в цю філософію місцевого життя, як не мала особливого невдоволення від думки, що її можуть не зрозуміти люди, яких вона щиро любила вже тільки через те, що вони жили там, де Маріца була щаслива.

Дотеперішнє її щастя в Мишині було повним і не облікованим.

І щастя називалося — Христофор.

Воно було всеохопним.

Повсюдним.

І безконечним.

Це щастя не могло мати віку, смутку чи сумніву.

Воно могло лише розростатися й наповнюватися новими відтінками, барвами та узорами. Триваюче щастя було щемке, як спогад про далеку тепер Маріцину батьківщину сонця, червоних помідорів, винограду і сльозогінного флуєра.

Зачувши з телевізора чи радіо мелодію своєї вітчизни, повну сонячної радості чи безмежної чорної

1 2 ... 13
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мама Маріца — дружина Христофора Колумба», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мама Маріца — дружина Христофора Колумба"