Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Крах Симона Петлюри 📚 - Українською

Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

607
0
29.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Крах Симона Петлюри" автора Данило Борисович Яневський. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта / 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Крах Симона Петлюри» була написана автором - Данило Борисович Яневський, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💛 Наука, Освіта / 💛 Публіцистика".
Поділитися книгою "Крах Симона Петлюри" в соціальних мережах: 

Нова книга журналіста, телеведучого, доктора історичних наук є третьою частиною навчального посібника для політиків, журналістів, політологів та любителів з написання, переписування та удосконалювання Конституції України. На сторінках цієї книги автор намагається з’ясувати, що саме відбувалося на теренах сучасної України від грудня 1918-го і до листопада 1920 року, в період існування так званої «другої» Української Народної Республіки. Він пригадує історію країни після розгону Української Центральної Ради. Пригадує, власне, не одну історію, а декілька – саме їх «сходження» або «розходження» в часі та просторі, як на думку автора, і творять Історію як таку. Ви дізнаєтесь, хто, як і коли насправді створив Директорію та хто стояв за спиною Петлюри, чи було проголошення ЗУНР необхідністю, ким і як був підписаний Акт Злуки та які ілюзії супроводжували існування Української Народної Республіки.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 119
Перейти на сторінку:
Данило Яневський
Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри
I
Переднє слово

У попередній розвідці «Проект “Україна”, або Таємниця М. Грушевського», в основу якої були покладені, по-перше, документи і матеріали Української Центральної Ради та Української Народної Республіки[1] і, по-друге, результати досліджень останніх 10 років вітчизняних суспільствознавців, автор дійшов таких висновків.

Покоління українських істориків, читаючи, перечитуючи, цитуючи, узагальнюючи, зівставляючи та аналізуючи наведені документи і свідчення, якимось дивом не помітили (або не мали бажання помітити) очевидне: суб'єкти й об'єкти політичного життя мусили сформулювати своє ставлення до факту окупації Польської держави Австрією та Росією і виробити modus vivendi, прийнятний як для себе, так і для окупаційних режимів. На це пішло життя принаймні трьох поколінь «українців», поляків, євреїв, інших народів. Результат, зокрема щодо «українців», був, як нам видається, в цілому таким.

Ті з них, які опинилися під рукою Габсбургів, не мали на що особливо нарікати. Дунайська монархія дала їм якщо не все, то майже все: громадянські та політичні права, свободу відправлення культу, саму назву їхній Церкві, національні інсигнії, громадські організації, кредитні спілки, – тобто все або майже все, що було потрібно цій частині нашого народу для продуктивного національного розвитку. Саме тому всі без винятку галицькі політичні сили зберігали лояльність до двоєдиної монархії навіть після її офіційного розпаду.

Ситуація на схід від Збруча була цілком відмінною. Держава Романових пішла шляхом уніфікації новоприєднаних територій та народів. У цих умовах погляди суб'єктів колишнього, польського, політичного життя на подальші перспективи свого існування розділилися. Частина пішла шляхом відмови від національної ідентичності, шляхом цілковитої інтеграції до російських імперських структур, стала важливою невід'ємною частиною панівної верстви. Інша, демонструючи лояльність назовні, обрала інший шлях, а саме – підтримки та розвитку відмінної від імперської національно-культурної ідентичності. На рівні політичному така позиція вимагала сформулювати адекватну обставинам місця та часу відповідь на системотвірне питання. А саме: за якого політичного устрою Російської держави є можливим національний розвиток «українців», якщо чинний устрій такому розвитку не тільки не сприяє, а, навпаки, робить усе для знищення національно-культурної ідентичності тих, кому відмовили навіть у праві на самоназву, вигадавши для них термін «малороси», «хохли», «южноукраинцы» і т. п.?

Як показала вся історія XIX ст., «українська» суспільно-політична думка, яка розвивалася в межах Російської імперії, вийшла на фундаментальний висновок про необхідність заміни її державного ладу на республіканський. Прихильники такого підходу розділилися принаймні на два табори. Перший вважав найбільш доцільним варіантом переформатування унітарної Російської імперії на федерацію демократичних національних республік. В очікуванні сприятливих політичних умов для реалізації цього сценарію вони, тимчасом, зосередилися на реалізації програм національно-культурного розвитку та просвіти народу. Саме цим шляхом пішли «Стара громада» та її послідовники, наприклад один з найвизначніших національних інтелектуалів своєї доби Василь Зіньківський. Один з провідних членів партії конституційних демократів, професор Київського університету, міністр сповідань часів Української держави, він «наголошував на федеративному зв'язку з Росією як політичному максимумі для України». Цей політичний вибір «не заперечував, а, навпаки, зумовлював виявлення та розвиток своєрідності української культури». В. Зіньківський, як й інші його однодумці, відстоював «історичну зумовленість федеративного зв'зкуміж Україною і Росією», «бачив шлях України до продуктивного руху вперед у федерації з Росією на засадах культурного паралелізму», послідовно розвивав ідею «реформування ідеологічних канонів Російської імперії у напрямку зростання правосвідомості українського народу», «висловлював прагнення до самостійної України та Української православної церкви».[2]

Інший шлях передбачав революційні, радикальні підходи, що на рівні політичної практики виявлялися в «стимулюванні» активних форм боротьби з дійсним ладом – аж до методів індивідуального терору. На рівні політтеорії прихильники цього варіанта виразно ділилися на три групи. Перша була орієнтована на створення соціалістичної національної української республіки як федеративної частини майбутньої соціалістичної Росії. Друга сповідувала необхідність створення окремої від Російської, самостійної, але також соціалістичної Української держави. Третя, в свою чергу, орієнтувалася на тих політичних діячів, які поставили за мету добитися повалення монархічного ладу в Росії будь-якими засобами з метою викликати всесвітню соціалістичну революцію, яка була нібито здатна позбавити усі народи світу від будь-яких форм національного чи соціального визиску.

В умовах глобального світового збройного конфлікту «старо-громадівська» частина «українського» політикуму, у координації із російськими однодумцями, для реалізації обраного сценарію пішла на створення Центральної Ради – представницького координуючого органу всіх національних соціалістичних і демократичних партій та груп, які діяли на теренах південно-західних російських губерній. Уся легітимність Центральної Ради в цьому сенсі походила від квітневого Національного конгресу, була детермінована ним. Радикальна націонал-соціалістична частина українського політикуму на чолі з В. Винниченком, об'єднана в Раді, використовувала її в своїх цілях. Саме їм заважали помірковані, «консервативні», «буржуазні», недостатньо, з їхнього погляду, національно свідомі елементи в УЦР – чи то соціалісти-федералісти, чи то кадети, чи то російські та польські політики соціалістичної орієнтації.

Саме ці політики – аби позбутися «родових плям» Національного конгресу – і пішли на скликання так званого І Всеукраїнського з'їзду робітничих, селянських та солдатських депутатів, який мав дати «нову» легітимацію УЦР, «санкціонувати», «узаконити», «легітимізувати» в очах народу їх дії, спрямовані на ліквідацію приватної власності на все, у першу чергу на землю. Оскільки в межах чинного правового простору, що усталився на той час, зробити це було неможливо, то треба було цей самий правовий простір зруйнувати дощенту. Це, в свою чергу, було неможливо без ліквідації дійсної тоді держави та її інститутів і наступного адміністративно-територіального переділу відірваної від неї частини.

1 2 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крах Симона Петлюри», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крах Симона Петлюри"