Читати книгу - "Принц Ґаллії"

Інночці — сонечку ясному.

За вельми влучним висловом Александра Дюма, історія для письменника — це цвях у стіні, що на нього він чіпляє свою картину. Практично всі книжки історичного жанру (та й не лише історичного) тією чи іншою мірою належать до фантастики, оскільки автор часто-густо описує події, які насправді не відбувалися, виводить на сцену вигаданих героїв, а людям, що реально існували, приписує вчинки, яких вони ніколи не робили, і слова, що їх вони ніколи не промовляли (тут виняток становлять лише документальні твори, біоґрафії, хроніки абощо — але це не зовсім художня література). В англійській мові навіть є дуже вдалий термін: „fiction“ — фікція, вигадка, вимисел. „Fiction“ — це картина, що висить на цвяху, вбитому в стіну реальності.

Але що робити, коли на потрібній ділянці стіни немає вільних цвяхів, та й місця для нової картини замало? Ця ситуація особливо актуальна для історії Західної Європи. Ще в XIX сторіччі ціла плеяда авторів на чолі з неперевершеними майстрами жанру Александром Дюма і Вальтером Скоттом ґрунтовно „прочесали“ все друге тисячоліття; а в XX сторіччі, мабуть, лише Морісові Дрюону та Генріхові Манну вдалося відшукати відносно вільні „ніші“. За таких обставин залишається тільки два виходи (вірніше, три; третій — не писати взагалі). По-перше, можна вторгнутися в чужу „вотчину“ й запропонувати читачеві нове бачення історичних подій, відмінне від того, до якого він уже звик, — але ця справа невдячна і, на моє тверде переконання, безнадійна. Куди простіше й чесніше відійти вбік і, набравшись терпіння, спершу закласти підмурівок, потім звести на ньому нову стіну, вбити в неї цвях, а вже після цього чіпляти свою картину. Цебто — створити власну історію, альтернативну нашій, але ґенетично пов’язану з нею. Зрештою, якщо вигадуєш героїв, то чому б не дати волю уяві і заодно не вигадати всю історію цілком?… Власне, так я і вчинив.

У своєму романі я не вдаюся до вельми поширеного прийому „прив’язки“ сюжету до нашої реальності — на зразок того, як наш сучасник потрапляє в минуле і поступово переконується, що це не те минуле, про яке він читав у книжках. Усі мої персонажі — діти свого часу, своєї епохи, своєї реальності; вони сприймають її такою, яка вона є, і навіть у думках не припускають, що історія могла б розвиватися за іншим сценарієм. Я намагався вести розповідь у такому ключі, ніби пишу для людей з майбутнього того світу, де насправді відбувалися описувані мною події. Працюючи над книгою, я виходив з передумови, що моїм гіпотетичним читачам добре відомо, що в часи варварства, що наступили після падіння Римської імперії, такий собі Корнелій Юлій Абруцці, що став потім Великим, об’єднав усі італійські землі в єдину державу і проголосив себе Римським імператором, королем Італії, а згодом його нащадки рушили на північ, щоб знову підкорити Європу. Для людей тієї реальності є самозрозумілим, що орди хана Бату ніколи не вторгалися в Центральну Європу, бо в битві під Переяславом зазнали нищівної поразки й були відкинуті на схід. Для них немає нічого дивного в тому, що Візантія так довго й успішно протистояла турецькій загрозі, а вираз „латинські завоювання Константинополя“ звучить для їхніх вух так само дико, як для нас, наприклад, „походи Александра Македонського на Норвеґію“…

Я міг би продовжувати й далі, та боюся, що в такому разі моя вимушена передмова загрожує перетворитися в порівняльний аналіз двох історичних ліній — а це не входить у мої плани. Нехай читач робить власні здогади та припущення — якщо побажає, певна річ. А якщо ні, то нехай сприймає написане як нетрадиційний історичний роман, де вигадані не окремі дійові особи, а всі без винятку персонажі — від слуг і селян до королів і пап; де плодом авторської уяви є не лише конкретні ситуації та життєві колізії, а й події ґлобального масштабу.

Проте я цілком усвідомлюю, що запропонований на суд читача роман все ж сильно адаптований до нашої дійсності. Зокрема це стосується термінології, деяких ідіоматичних висловів, особистих імен і ґеоґрафічних назв. Крім того, в тексті згадуються Бокаччо, Петрарка і Данте, а художника Ґалеацці дехто може ототожнити з Джото чи Мікеланджело, хоча вони жили в різні часи. З іншого ж боку, яке пуття зайве заплутувати читача, кажучи, наприклад, Бордуґала і примушуючи його постійно тримати в думці, що це не що інше як Бордо? Тут я пішов на компроміс, як мені здається, цілком розумний і обґрунтований. А втім, про це судити самому читачеві, а наостанку я просив би його відкласти вбік усі книжки з історії і на якийсь час забути про їхнє існування. Якщо ж для зручності орієнтування йому захочеться мати під рукою карту, то для цієї мети згодиться й сучасний атлас світу. А для найприскіпливіших до тексту додаються ґенеалогічні таблиці й алфавітний список усіх дійових осіб.

Отже, інша історична реальність, середина XV сторіччя від Різдва Христового…

Гори були високі, а нічне небо над ними — чисте та глибоке, з густим розсипом яскравих зірок. Серез зір неквапно плив повний місяць, заливаючи примарним світлом велетенський замок у міжгір’ї, неподалік від швидкої ріки, що несла свої води з півдня на північ — із гір у долину.

Довкола замку, на пологих схилах пагорба та біля його підніжжя, розкинулося місто. Як це часто буває, замок вельможі, розташований у глушині, але в стратеґічно важливому місці, притягував до себе людей, мов маґнітом, і поступово обростав будинками, де селилися лицарі та слуги, торговці й ремісники, придворні чини та просто шляхтичі дрібного копилу, що прагнули жити ближче до свого сеньйора.

Так і виникло це місто між гір. А з плином часу воно стало таким великим за тодішніми мірками, що його було оточено зовнішнім фортечним муром і глибоким ровом, наповненим проточною водою з річки. Від головної міської брами починалася широка,