Читати книгу - "Котигорошко, Василь Дмитрович Кожелянко"

Заворушилось у глибинах підсвідомости якесь прадавнє коріння, і Котигорошко не вистрілив. Хоча мав право, бо суперник його, Тит Яблуненко, своєю можливістю стрельнути, цілячись Котигорошкови у серце, не знехтував. Він добре налаштувався і, майже зомліваючи зі страху, натиснув на спусковий гачок… але хто не знає, що Яблуненко найгірший стрілець у їхній чоті. Котигорошкові секунданти зітхнули полегшено, коли куля з Яблуненкового револьвера вп'ялась у сосновий стовбур, з якого розлетілись увсебіч шматки сухої кори. Один гострим краєм черкнув Котигорошка по щоці, зацебеніла кров. Яблуненко, побачивши кров, зблід, а затим і пожовтів, але не гепнувся навзнак, як воно водиться, а стояв і чекав. Чекав, швидше всього, смерти. Але Котигорошко не вистрілив. Він не грав шляхетного лицаря, бо ще хвилину назад увесь був пройнятий бажанням знищити гада… але тепер чомусь завагався. Він витрусив з барабана свого револьвера єдиний, як вимагали умови поєдинку, набій і підійшов до Яблуненка.

— Ну, що, гниляку, злякався?

— Чого ти? — пробурмотів Яблуненко.

— Ось цей набій, Котигорошко, я залишаю на майбутнє. Замочу тебе, коли настрій з'явиться.

— Правила цього не дозволяють, — втрутився один із Яблуненкових секундантів — довготелесий Святополк Книш.

— А я ще раз його викличу! — кинув Котигорошко і, повернувшись до своїх секундантів Святомира Глека і Ярослава

Ткаченка, сказав весело: — Ходімо в касарні, день же сьогодні не простий.

Справді, день для цих дуелянтів був неабиякий — сьогодні як випускникам Чернівецького військового інституту імени 300 Героїв-парашутистів їм мають присвоювати перший старшинський чин — чотар. Все! Кінець чотирирічній галерній каторзі з бузувірським розкладом дня, з виснажливими муштрами на плаці, із зимовими та літніми маневрами в умовах, максимально наближених до бойових, з різноманітними практичними заняттями, де їх вчили від галантного вальсування до вбивства людини голими руками, а про теорію вже й годі казати, чим лише професори-генерали не напихали їхні бідні голови — тактикою і стратегією, балістикою і фортифікацією, військовою історією та історією знаків розрізнення, бойовими хімією, біологією, кібернетикою і психотронікою, фізикою твердого тіла і м'яких структур, астрономією і астрологією, теософією і теологією, законом Божим та історією України, Каббалою і біографією президента України Охріміяна Трипільського, принципами роботи геотермальних станцій і сонячних машин, українською класичною і українською же сучасною літературами і, звичайно, десятьма основними світовими мовами — українською, індійською, китайською, туранською, атлантською, германською, ретро-романською, лемурською, ацтекі та гельською.

Сьогодні на Центральному майдані Чернівців за присутности влади і гарно вбраної публіки сам міністр мілітарних справ України генерал-гетьман Жовтовод-Водяник вручатиме їм, свіжоспеченим офіцерам-старшинам, знаки їх нового статусу — срібні аксельбанти, шаблю на оксамитовій малиновій портупеї, срібні ромби на погони та найважливіше — ознаку добірної української еліти — червону пов'язку на ліву руку з вписаним у біле коло чорним тризубом — символом єдности Бога, нації і президента. Але навіть не це головне. Якщо було заради чого витримувати всі ці чотири роки нелюдської муки навчання у військовому веенезі, то це заради — чобіт. Гарних шкіряних чобіт з високими халявами, блискучими, як чорне дзеркало! Їх мають право носити в Україні лише винятково і ексклюзивно офіцери Війська Непереможного Українського. Щоправда, право на блискучі халяви мають також й офіцери Таємної державної поліції, але ті ходять здебільшого в партикулярах, тож не мають такої змоги, як старшини ВНУ, сліпити очі панночкам і старшим паням, дефілюючи проспектами Києва, Львова, Харкова та Царгорода, одночасно викликаючи пекучу заздрість у цивільних, яким ці халяви недоступні.

Але якби сьогодні вдосвіта на поєдинку Яблуненко вбив Котигорошка, чи навпаки, то один з курсантів ніколи вже не отримав би срібного ромба на погони. Радше не один, а два, бо переможець поєдинку замість блискучих халяв, відзнаки на погони і шаблі з портупеєю дістав би два роки штрафної сотні. Але не заради блиску халяв Котигорошко пошкодував Яблуненка, — щось владне, неусвідомлене і невимовне перешкодило, а вбити гунцвота було за що. На дружній вечірці, яку курсанти першої чоти п'ятої сотні другого куреня інститутського полку влаштували у своїй кімнаті для дозвілля на честь закінчення навчання, Яблуненко випив зайвого. Та навіть це не давало йому права робити якісь паскудні натяки щодо Котигорошкової матері, мовляв, у полі, в зеленому горосі… Тоді Котигорошко розвалив йому голову дерев'яним ослінчиком і вибив два зуби, від чого Яблуненко протверезів, але замість того, аби вибачитись, викликав Котигорошка на дуель.

Пощастило назагал цього разу обом.

Вони йшли з університетського парку, де стрілялись дуелянти, в центр міста і поспішали, аби встигнути в касарні до команди «Вставай!»

— Ти правильно вчинив, Вишнеславе, — підбадьорював Котигорошка його секундант Ткаченко, — по-законослужницьки, але якщо щиро, то мені шкода, що ти його не вбив.

— А мені, думаєш, не шкода, — зітхнув Котигорошко, — сам не знаю, чому так сталося. Звичайно, треба було застрілити цього шакала.

— А може, ти у той момент про штрафну сотню згадав, — негарно усміхнувшись, кинув ще один Котигорошків секундант Глек.

— У той момент?! Я?! — обурився Котигорошко. — Ображаєш, брате.

— Пробач, брате, — примирливо сказав Глек, — я, мабуть, щось не так ляпнув.

У касарню вони прибули вчасно і майже гуртом, тобто дуелянти та їхні секунданти, причому всі між собою майже дружньо розмовляли, лише Котигорошко і Яблуненко уникали дивитись один на одного.

Після команди «Вставай!» курсанти не схопились, як чотири роки поспіль, і не побігли на спортмайданчик, а, не кваплячись, вишикувались у чергу до комірки, де бунчужний Хованко видавав їм офіцерську уніформу. Звичайно, ці строї курсанти вже міряли-переміряли, попідганяли-попідшивали, де треба, але сьогодні вони отримують їх для повноцінного і законного носіння. Чорні мундири зі срібними тризубами в петлицях, вигнуті «качкою» кашкети (теж чорні і теж зі срібним тризубом), білі сорочки, чорні краватки, галіфе, чорні пояси з портупеями і — мрії таки збуваються, хлопці! — м'які зручні чоботи з високими блискучими, як їхні майбутні офіцерські кар'єри, халявами.