Читати книгу - "Живий мох, Володимир Наумович Міхановський"
- Жанр: 💙 Фантастика
- Автор: Володимир Наумович Міхановський
- 244
- 0
- 03.05.22
Грізний космос. Холодне мерехтіння далеких світів. Ще недавно Всесвіт здавався неприступним. Але сьогодні вже будять громами світанкову тишу ракети, штурмуючи космічні висоти.
Та думка фантастів лине далі, в майбутнє, коли зореплавство стане звичним і буденним.
Друже, прочитавши ці оповідання, ти переживеш разом із зоряними капітанами небезпечні пригоди в глибинах Всесвіту, відчуєш романтику наукових пошуків і відкриттів.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Живий мох
1
«…Спочатку я не зрозумів, що сталося. Частина грунту мовби зрушила з місця і поповзла на мене. Я відступив назад, але грунт посунув за мною. Я швидко озирнувся. До «Сніжинки», гострий ніс якої невиразно маячив на палевому небі, було далеко…
Ми з Миколою, штурманом корабля, на цій планеті ось уже чотири доби, і сьогодні я вперше вийшов назовні.
Перш ніж посадити «Сніжинку», ми довго кружляли навколо планети, що несподівано випірнула на нашому шляху до Проціона. Поки ми описували кола, кулі-автозонди, запущені з «Сніжинки», досліджували атмосферу планети.
– Як ти гадаєш, тут живі істоти є? – спитав штурман, вдивляючись у вузьку стьожку, що безперервно повзла із щілини дешифрувального апарата.
– Хтозна, – відповів я, не відриваючись од екрана, по якому поволі пропливали чудернацькі шпилі, зарості і хвилясті рівнини чужої планети.
Корабель посадили щасливо.
Коли «Сніжинка» завмерла, опершись на чотири стабілізатори, і двигуни змовкли, тиша видалася нам якоюсь неприродною.
Якусь мить ми схвильовано мовчали. Потім, не змовляючись, кинулись до ілюмінаторів. Там, за броньованим прозорим пластиком, відкрився дивовижний краєвид. Невідомі рослини з химерно вигнутими стовбурами майже слалися по червонуватій землі. Раз у раз скажені вихори здіймали з землі хмари куряви – і все ставало навколо непроглядним. Потім пилюка поволі осідала, виднокруг прояснювався аж до наступного шквалу…
– Йти по радіусах на всі чотири сторони, – залунав голос штурмана. – Орієнтир – радіомаяк. Через кожні двадцять хвилин – рапорт. Програма досліджень – максимальна, розрахована на чотири доби. Старт!
За командою Миколи дванадцять роботів рушили вниз.
Тепер нам із штурманом залишалось чекати. Тільки після повернення роботів, якщо фізичні умови планети виявляться сприятливими для людського організму, ми зможемо вийти на поверхню.
На оглядовому екрані було добре видно, як роботи, допомагаючи собі гнучкими щупальцями, спускаються по зовнішньому трапу «Сніжинки».
Спокійно і діловито ступили вони на грунт і скоро зникли з очей.
Донесення, що надходили від роботів, ми з Миколою уважно проглядали, після чого всі результати записувались на блоки інформаційної пам’яті.
Роботи повідомляли про вологість атмосфери, напрям і силу вітру, температуру повітря і – жодного слова про живих істот.
На другий день всі роботи благополучно повернулись. Тепер настала наша черга. Вирішили, що перший піду я.
– Дивись не захоплюйся, – напучував мене друг.
– Після Кіра не страшно, – відказав йому.
– Я буду весь час на прийомі. Радируй частіше,-штурман погладив мій мисливський променемет, посміхнувсь і додав: – Ну, ні пуху, ні пера!
Я сплигнув з останньої сходинки трапа на пружну червонувату землю і застиг зачудований.
Дивне враження справляв цей світ! Здавалося, щось невблаганно тисне на навколишню рослинність. Найтовстіші стовбури на півметровій висоті несподівано згиналися під прямим кутом, і їхнє віття майже лежало на землі.
Зненацька налетівши, потужний вихор звалив мене з ніг. Судомливо вхопившись за пругку гілляку якогось дерева, я перечекав шквал, а потім рушив далі. Ноги плуталися в повзучих рослинах, шалені вихори кидали мене на землю, і, швидко знесилившись, я повернув назад, до ракети.
Раптом я помітив неподалік якийсь рух. Ворушилися латки грунту, вкритого чимось схожим на мох. Зацікавлений, я рушив ближче. І тут мох посунув до мене.
Але що це? Окремі гілочки моху засяяли раптом позмінно жовтим, зеленим, червоним, фіолетовим світлом. Різнокольорові вогники в сутінках, що непомітно підкралися, швидко перебігали з місця на місце.
Обминаючи стовбури дерев, просто на мене рухався живий килим, переливаючись самоцвітами…
Я прискорив ходу, намагаючись втекти від переслідування. Килим теж рушив швидше. Тоді я побіг, роблячи, як уві сні, гігантські стрибки. Але відстань між мною і килимом невблаганно зменшувалась.
А «Сніжинка» зовсім близько! її стрункий корпус підносився вгору за якихось п’ятсот метрів. Тут, як на зло, зіпсувався радіопередавач. Вихопивши променемет, я спрямував його на рухливий мох і натиснув гачок. Та імпульсу не було.
Над килимом з’явилася легка хмаринка. Вона згустилася просто на очах. Потім вогники водночас мигнули, і хмаринка рушила на мене. Палючий біль пронизав мене. Не допомогла і нейтритова прокладка скафандра. В кожну клітину тіла вп’ялась розжарена голка. Втративши рівновагу, я похитнувсь і впав на спину…»
2Штурман «Сніжинки» невідривно стежив, як капітан корабля, обережно ступаючи, заглиблюється в хащі.
Штурман чітко бачив, як його товариш зупинявся біля зігнутих стовбурів, піднімав гілки, роздивлявся. Він заздрив капітану.
Водночас його турбувало відчуття якоїсь небезпеки, що загрожує капітанові. І він полегшено зітхнув, коли капітан нарешті повернув назад.
Яскраво-зелене світило схилилось до обрію. Запали сутінки, стали довгими тіні.
Для інфращупа не було ніякої різниці – день чи ніч. Однак видимість на кольоровому екрані помітно погіршала. Спочатку вицвіли і поблякли яскраві кольори. Дерева, грунт, оранжевий скафандр капітана – все набрало якогось непевного сірого відтінку. Пасмуги туману тягнулись знизу і запинали екран, перетворюючи його в великий квадрат брудно-сірого полотна.
Постать капітана танула на очах. Радіозв’язок з ним почав слабнути і незабаром перервався зовсім.
Розмірковувати не було коли.
Швидко одягнувши скафандр, Микола покликав робота Кіра і вибрався назовні.
3«…Я опам’ятався від страшенного холоду. Руки й ноги задерев’яніли так, що не можна було ними володати. Я лежав горілиць, і наді мною яскраво сяяли небачені досі сузір’я. Спробував звестися, однак щось чіпко тримало мене. «Як Гуллівер, коли потрапив у полон до ліліпутів», – майнула думка.
Відчайдушно борсаючись, звільнив трохи праву руку. І одразу все ожило. Різнокольорові вогники забігали навколо мене. З завмерлим серцем я чекав, що мене знову прониже гарячий струмінь болю. Але болю не було.
Видалося, що в світінні вогників є якийсь ритм, але я ніяк не міг зрозуміти його закономірності.
Килим на мить спалахнув сліпучим синім полум’ям, і все поринуло в абсолютну пітьму. Навіть зірки і ті згасли…
Невдовзі відчув, що кудись рухаюсь.
Рухались довго, дуже довго.
Темрява, чорна і густа, як туш, почала трохи розвіюватись. Повз мене пропливали тепер безформні тіні.
Раптом далеко попереду, на обрії, з’явилось темно-червоне з прозеленню полум’я. «Пожежа», – спалахнуло в мозку. Та через хвилину зрозумів, що помилився: сходило «сонце».
Пообіч мене і спереду рухались поверхнею грунту, повторюючи всі його згини, світні килими.
Невдовзі я опинився біля підніжжя вузького піка, що вражав правильністю геометричних форм.
Килими зупинились. Потім хвилин з десять (а може й довше – у мене пропало відчуття часу) килими переморгувались, наче подавали якісь знаки один одному. Нарешті один килим наблизився до піка. На бічній поверхні відчинилась вузька горизонтальна щілина, і килим
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Живий мох, Володимир Наумович Міхановський», після закриття браузера.