Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

© Олесь Бердник, 1990

© Дмитро Заруба, ілюстрації, 1990

Завжди терновий вінець

буде кращим, ніж царська корона,

завжди величніша путь

на Голгофу, ніж хід тріумфальний;

так з предвіка було

і так воно буде довіку,

поки житимуть люди

і поки ростимуть терни.

…………………

Крик Прометея лунає

безліч віків скрізь по світі,

він заглушає собою

потужні громи олімпійські.

Тисячі тронів упало

і людських, і божих,

але титанова круча стоїть,

наче вічна твердиня

духа того, що, немов ураган, без упину

іскорку, вхоплену з неба,

в могутній вогонь роздимає.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Ветхі стіни Александрії заросли бур’янами. Тут так багато таємних закапелків, схованок — можна гратися досхочу. Гіпатія тягне свого товариша Ісідора далі й далі, в хащі чортополоху, в зелену імлу парких заростей, в плутанину ліан, олив та терновиків.

— Па! — ніжно кличе її Ісідор. — Далі не треба. Там можна зустріти гаддя — ще вжалить!

Дівчинка рвучко зупиняється, в її небесних очах мерехтять іскри зухвалості й сміху.

— Сі! Ти боїшся гадів? А як же подвиги, про які ти мрієш? А як же мойри?! Хіба не зіткали вони твою нитку при народженні? Чи ти маєш в запасі іншу? Хочеш обдурити суворих богинь?..

Хлопчик соромливо опускає погляд до землі, а тим часом Гіпатія ховається в гущавині і гукає здалеку:

— Агов! Знайди мене!

Ісідор старанно обнишпорює всі закутки, заглядає в німотні бійниці мурів, толочить бур’яни. Ніяк не може знайти подруги! Як вона так уміє ховатися?

Чути вдоволений, щасливий сміх. Гіпатія десь поруч, але де? Спітнілий Ісідор розчаровано зупиняється на видноті, розводить руками.

— Па! — благає він. — Я не можу розшукати тебе!

Дівчинка вискакує з бур’янів, наче з-під землі, танцює довкола товариша танець перемоги, високо підстрибуючи.

— Ага! Програв! Програв!

— Ти ніби маєш шапку Аїда, — виправдовується Ісідор. — Чом я тебе ніколи не знаходжу?

— Дивишся не в той бік, — серйозно зауважує дівчинка і, не давши йому оцінити свою відповідь, мчить далі, до міських воріт. Ісідор поспішає за нею, аж курява стелеться над покрученими стежинами.

Прокидаються від дитячого крику ліниві сторожі біля воріт, жартома сваряться на Гіпатію.

— То знову ти, пустунко! — каже один, одкашлюючись. — Ану, киш додому!

— Ми до моря! — дзвінко кричить дівчинка. — Море сумує за нами!

— Не пущу! — трясе бойовим списом бородатий воїн і витріщає великі чорні очі на Гіпатію.

Вона сміється, вихором пролітає повз вартових, тягнучи за собою Ісідора. Сторож спантеличено і турботливо гукає:

— Обережно, дурненька! Ще — не доведи, доле, — в руки розбійників потрапите!

— Не доженуть! — щасливо озивається Гіпатія, аж витанцьовуючи на бігу.

Морський вітер охоплює її гнучке засмагле тіло незримими обіймами, грається блакитним хітончиком, наче стягом. Приглушено шумить запінена хвиля, лиже чисті цнотливі піски, ніби обмиває перед Гіпатією нескінченну дорогу до далекого обрію. Скільки бігти по ній? Чи далеко?

Хвиля забуття і екстазу сповиває свідомість. Нема втоми, нема відчуття часу. За спиною незримі крила, вони тужаво й сильно вимахують, несуть у незбагненну далечінь. Земля, море, чайки у небі, теплі піски, вітер з пустелі — то лише маєво химерних образів уздовж казкової стежки.

Ісідор не відстає від подруги, але й не може наздогнати її. Вона — ніби марево, ніби хмаринка. З’являються на мокрому піску маленькі сліди летючої дівчинки. З’являються і зникають, наче золота тінь. Ах, як хочеться наздогнати її, торкнутися засмаглого плеча, глянути в затуманені від щасливого бігу очі!

— Па! Зупинись!

— Дожени! Дожени!

— Па! Я не можу! Ти невловима!

Вона сповільнює політ. І щезає бездонне небо довкола, стає нескінченним склепінням над ними, і теплі піски пестливо цілують босі дитячі ноги.

— Ти не догнав мене, — з жалем каже Гіпатія.

— Ти як птах, — виправдовується Ісідор. — Я дуже хочу догнати, але ти наче лань Артеміди!

— Стань Гераклом і дожени!

— Стану, — обіцяє хлопчик, серйозно зазираючи в таємничі очі Гіпатії.

І така впевненість горить у зоряно-чорних очах Ісідора, така щирість і сила грає на худенькому прегарному личку, що дівчинка заспокоюється. Вона зриває з себе хітончик, кидає на пісок і біжить у воду. Зеленаво-прозора хвиля накриває її запіненою долонею. Хлопчик прилучається до неї, і вони щасливо гойдаються в ніжній колисці моря, мовби прадавні діти Нерея.[1] Завмирають на грудях вод, заворожені ласкою неосяжних стихій — сонця, повітря, хвиль.

— Сі! — шепоче дівчинка. — Я хочу стати рибою. Щоб плавати в морі, в океані. Щоб гратися