Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

Художнє оформлення автора

Приліт зоряної експедиції завжди подія, надто коли посланці Землі повертаються з глибинного пошуку. Але крейсер “Лідер” філіалу відділу безпеки Управління аварійно-рятувальної служби прибув непомітно, тримаючи зв’язок лише з керівництвом спецсектора. Він виконував особливе завдання і мав на борту специфічний вантаж — зброю.

Чотири роки тому історики, вивчаючи документи кінця двадцятого — початку двадцять першого сторіччя, виявили надсекретні матеріали блоку НАТО — військового союзу провідних капіталістичних країн. У цих документах ішлося про відправку в космос армади автоматичних космічних кораблів зі зброєю. Маніяки, що чіплялися за тезу нарощування озброєнь “для захисту Землі від космічного нападу”, не могли спокійно дивитися, як після виходу документів ООН про загальне роззброєння знищуються запаси ядерної та звичайної зброї, і таємно відправили небезпечний вантаж з тим, щоб перехопити його в слушний час і використати за призначенням, якщо і не на Землі, то десь в іншому районі космосу.

Відомостей про перехоплення в істориків не було, але не перевірити правдивість документів служба безпеки людської цивілізації двадцять третього століття не мала права, і “Лідер” було послано в космос за вектором гамми Геркулеса — саме в цьому напрямі рухалися б ракети зі зброєю, які вилетіли з планети Земля два сторіччя тому.

Три роки пішло на обчислення траєкторії ракетного поїзда та пошуки вантажу, і ось “Лідер” повернувся зі зброєю, точніше, зразками зброї — для музеїв історії та військової техніки, решту її було знищено далеко від Сонячної системи. Представники конаючого блоку НАТО так і не змогли наздогнати свій страхітливий, смертоносний і небезпечний арсенал…

Крейсер прибув до однієї з фініш-баз рятувального флоту, “прив’язаної” орбітальним ліфтом до Марса, і запросив дозволу на стикування. Через півгодини його екіпаж було відправлено на карантин, що тривав три доби.

Останніми крейсер після карантину покидали його командир Калаєв та керівник десанту Гнат Ромашин.

— Ось ми і вдома, — мовив Калаєв, розглядаючи на головному екрані близьку брилу Марса.

— Удома. — Ромашин мигцем зиркнув на екран, пакуючи речі у велику білу сумку.

Калаєв перевів очі на його схилену, збугрену м’язами спину, гмукнув.

— Навіщо тобі це барахло?

— Сувеніри. Пам’ять. Якби Ростовський почув, що ти назвав його безцінні реліквії барахлом, він би цього не простив. Добре, що мені вдалося приспати його пильність і прихопити зайві екземпляри, бо не дав би.

— І правильно зробив би. Карабін ще можна почепити на стіну як трофей, хоча це чистісінький снобізм, а військовий мундир?

— Це не просто мундир, а парадна форма американського десантника. У двадцятому сторіччі вона називалася “зелені берети”.

— Тим більше не розумію. Наскільки мені відомо з шкільного курсу історії, “зелені берети” не відзначилися подвигами в ім’я ідеалів добра і справедливості, навпаки…

Ромашин застебнув “блискавки” на сумці і закинув ремінець через плече.

— У мене є друг в “Аїд”. Вивчає історію військового костюма з доісторичних часів. Бачив би ти його галерею. Це йому презент. Треба мати і такі — сумнозвісні — зразки. Ходімо?

Калаєв узяв свою сумку з емблемою Дальрозвідки, обвів поглядом рубку і сумовито мовив:

— Це мій останній далекий похід, Гнате. В наступну експедицію підеш з іншим командиром.

— Не піду, — усміхнувся Гнат. — Пообіцяв Лапаррі повернутись у відділ.

— Наземний сектор?

— Наземний. Гарно звучить? Земний, наземний, земля…

Пилип Ромашин, директор Управління аварійно-рятувальної служби, саме закінчував вранішню відеоселекторну нараду і появу сторонньої людии в переповненому кабінеті спершу просто не помітив. Потім збагнув, що його не слухають. Перемовляються, поглядають у бік дверей. Він і собі кинув позирк туди. На порозі стояв і усміхався… Гнат.

Певно, директор машинально торкнувся сенсора відбою зв’язку, бо кабінет миттю спорожнів і лиш усміхнений Гнат зостався біля дверей. Пилип підвівся, сліпо шарячи руками по столі-пульті, ступив назустріч, але син не дав йому підійти, підбіг і притиснувся обличчям до нього — так, як це робив колись, у дитинстві. А. за хвилю тихо сказав:

— Прости, що не попередив, батьку.

Пилип злегка відсторонив його від себе, дивився, впізнавав і не впізнавав. Не було в сина раніше такого обличчя: твердого, з вогником якоїсь владної волі в очах.

— Мамі поки що не кажи, — попередив Гнат, теж розглядаючи батька.

Відчував, як з глибини серця зринає, наростає хвиля співчуття до нього, посивілого, в зморшках.

— А де вона зараз? — спитав по паузі.

Батько враз спохопився, глянув на годинник і тицьнув пальцем у сенсор інтеркому відділів.

— Прошу вибачити за відбій зв’язку. Нарада переноситься на десяту нуль-нуль, відділи працюють за своїми планами.

Вимкнув інтерном і глянув на Гната.

— Мама на роботі, можеш їй подзвонити. Вона буде рада.

Гнат заперечливо похитав головою, примружився-також щось нове у його міміці.

— Відеозустріч — не зустріч.

— Це для неї буде такий сюрпризі — Пилип заметушився, став вводити кіб-секретареві програму дня. — Даруй, робочий час директора УАРС, на жаль, розписаний до хвилини і не розрахований на повернення сина після трирічної відсутності.

— Розумію. То я піду? Ти не уявляєш, як я знудьгувався за вами з мамою. Коли тебе ждати?

— Годині о п’ятій, якщо не викличуть у Раду.

Гнат узяв з підлоги свою грубезну