Читати книгу - "Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер"
- Жанр: 💙 Пригодницькі книги
- Автор: Бенно Фелькнер
- 324
- 0
- 11.05.22
Бенно Фелькнер — відомий сучасний німецький письменник, твори якого популярні не тільки на його батьківщині, в Німецькій Демократичній Республіці, а й далеко за її межами. Син робітника, він ще юнаком став на шлях революційної боротьби і відтоді все своє життя присвятив служінню високим ідеалам. Активний учасник революційних подій 1918 року, Фелькнер зазнав ув’язнення, але втік із тюрми і потім довгі роки поневірявся по чужих краях. Жив у Данії, Швеції, Голландії, США, весь час перебуваючи в гущі робітничого класу. Згодом повернувся до Німеччини, щоб узяти участь у підпільній боротьбі німецької Комуністичної партії проти фашизму Після закінчення другої світової війни Фелькнер до 1950 року працював на партійній роботі в НДР.
Літературну діяльність письменник почав у 30-ті роки. Він автор багатьох романів, повістей та оповідань. За роман “Люди з Карвенбруха” Фелькнер був удостоєний найвищої літературної відзнаки НДР — Національної премії.
У пригодницькій повісті “Долина Гнівного потоку” письменник з сучасних позицій розкриває класичну тему золотошукацтва, “золотої лихоманки”, що в другій половині минулого століття охопила Америку і луною прокотилася по цілому світі. Змальовуючи тяжку працю золотошукачів, показуючи, як господарі великого синдикату та інші шахраї, вдаючись до підступу, пограбування і вбивства, привласнюють ту працю, автор викриває вовчі закони буржуазного світу.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
ДОЛИНА ГНІВНОГО ПОТОКУ
РОЗДІЛ 1
Коли Біл Лік доїздив до Нового Тондерна, сонце стояло на вечірньому прузі. Позаду лишилася майже безмежна прерія. Трава, що подекуди сягала людині по груди, уже пожовкла й поруділа, а місцями аж вилягла. Холодний осінній вітер шурхотів, виспівував у стеблах, пахло землею і сухим зіллям. Мерехтливе кружало сонця висіло над самим обрієм; ось його проміння з останньої сили пробилося крізь хмари, і степ заблис, запалахкотів, як море червоного золота.
Біл Лік не зважав на довколишній чар і спокій; суворе, бурхливе життя, яке він провадив, зробило його байдужим до краси природи.
Обабіч широкого, збитого копитами шляху з’явилися перші дерев’яні хатки. Ліворуч у долині здіймалися, повиті вечірньою млою, високі, могутні гори. Біл Лік допитливим оком позирнув на них з-під крислатого капелюха. Він хотів добутися на той бік кряжу, тож мусив поспішати. Там, у долині пасинків закону, серед своїх товаришів, таких самих шибайголів, як він, Біл Лік міг безпечно перезимувати. Вони завжди збиралися восени серед тих урвищ, і ніяка влада не годна була їх там досягти. Біл хотів завтра ж таки податися в гори, поки почнуться бурі й сніговиці, бо тоді вже, либонь, буде запізно.
Він ступою поминув першу хату й випростався в сідлі. Тут, у Міссурі, ніщо йому не загрожувало, ніхто його не знав, хоч ім’я його і в цьому штаті будило пострах. Кожен із тутешніх шерифів миттю схопився б на ноги й скочив на коня, якби дістав звістку, що в його окрузі з’явився Біл Лік. Для розбійників і авантурників наставали чимраз гірші часи. Закон набирав усе більшої сили. Тільки в рідко залюднених місцевостях, серед широких прерій, у глухих лісах і диких гірських ущелинах панувало ще право кулака.
Селище Новий Тондерн — мешканці гордо величали його містом — налічувало яких десятків п’ять чи шість дерев’яних будинків. Свого часу його заснував один швед, а згодом ще й відкрив там заїзд. Улітку господарі навколишніх ранчо гнали селищем на схід свою худобу на продаж. Через перевал у горах проходили торговці, шукачі золота, мисливці на бізонів, мандрівні ковбої, спекулянти землею та осадники, що хотіли десь заснувати ферму. Всіх вабив до себе багатий недосліджений край, дешева земля.
Біл Лік зіскочив додолу й випростав затерплі ноги. Сім годин поспіль він не злазив із сідла. І людина й коняка до такого звикли. На чоботях у Біла забряжчали срібні мексиканські остроги. Він дуже дбав про свою зовнішність, але тепер похвалитися йому було нічим. Поки він їхав, сіра пилюка товстим шаром укрила йому одяг, обличчя та жилаву шию; навіть ясно-зелена шовкова хустка на шиї втратила свій колір. На закуреному обличчі блищали, мов жарини, темні, меткі очі. В них світилося зухвальство. Не одна людина забрала з собою в могилу вигляд тих палахких жаринок як останнє враження з цього світу. Приятелі Біла віщували йому, що він теж помре не своєю смертю. Принаймні всі шерифи й порядні люди, тільки-но зачувши про Біла, ревно зичили йому такої смерті. Та Білові байдуже було, що йому пророкували й зичили.
Він припнув кобилу до конов’язі перед заїздом, швидко, але непомітно озирнувся, звично поправив широкого пояса з важким револьвером напохваті і піднявся дерев’яними східцями до дверей.
У шинку вже залягав присмерк, тільки біля вікон було ясніше: призахідне сонце кидало в них своє останнє червоне проміння. Там сиділо четверо чоловіків, схожих на розбишак, і пиячило. їхні голоси та гучний регіт чути було на цілий заїзд. Ніхто з них не звернув уваги на Біла.
Простуючи до прилавка, Біл скинув на них метким оком: напевне, гендлярі. Він став обережний, мов куниця. Гендлярі ж бо всюди бувають, багатьох людей запам’ятовують, багато що чують і переказують далі. І взагалі — то шорсткий народ, ні бога ні чорта не боїться.
Низенький, але кремезний господар з пласким обличчям і совиним носом стояв у самій сорочці за прилавком. Хтозна, що воно за людина, треба бути з ним обережним.
Біл привітався, торкнувшись пальцями крисів капелюха.
— У вас можна переночувати? — спитав він. — Завтра я їду далі.
— Можна, чужинцю, — кивнув господар і хряснув пальцями. — Але нагорі в комірчині, бо спальні вже обидві повні, — він кивнув головою на гендлярів.
— Мені байдуже, — сказав Біл. — Налийте чарку, хай я сполощу куряву з язика.
Господар швиденько налив високу пузату чарку. Біл сполоснув трунком рота, як дехто полоще кавою, і відчув на зубах дрібний пісок. Тоді ковтнув усе те і вдоволено відітхнув. Трунок був міцний, аж обпік горло. Біл любив усе міцне.
— Ще одну, господарю, в Міссурі така горілка рідко трапляється.
Кремезний чоловік забулькав сміхом:
— По неї до мене бозна-звідки приїздять. Особливо ж як хто звикне, а звикнути не штука. Чи може й ви…
— Може, — урвав мову йому Біл.
Він знав, що господареві кортіло щось випитати, і тим словом заткнув йому рота. Люди тут уміють слухати і деякі речі схоплюють з півслова. А скажеш їм навпростець — ще й образяться.
Господар мав добрий слух і миттю перейшов на інше:
— Моя стара покаже вам комірчину.
Він вийшов у двері коло мисника. Біл обернувся, сперся ліктями на край прилавка і скинув оком по кімнаті. Було вже так темно, що він не міг розгледіти в обличчя гостей біля вікон. Вони були в найкращому гуморі. Горілка з пляшок, що стояли порожні коло столу, перейшла вже до їхніх горлянок, збуривши їм кров і захмелівши голову. Коло бічної стіни Біл завважив ще двох гостей.
Вернувся господар і засвітив дві гасові лампи, що висіли на дротинах під закуреним сволоком. Лампи тихенько загойдалися, зачаділи й кинули жовтаве світло на неоковирні столи, стільці й лави та на обличчя людей.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер», після закриття браузера.