Читати книгу - ""Веста" не знає пощади, Микола Козакевич"
- Жанр: 💙 Детективи
- Автор: Микола Козакевич
- 327
- 0
- 11.05.22
У пригодницькій повісті “Веста” не знає пощади” відомий польський письменник Микола Козакевич викривав підступні дії ворогів нової Польщі, які намагаються підірвати економіку країни.
Добре замаскована банда старається вивезти за кордон якнайбільше коштовностей.
Таємничий жорстокий ворог нещадно розправляється з усіма, хто може навести на слід злочинців. Молоді працівники міліції, яким доводиться стикатися з багатьма несподіванками, натрапляють на цей слід, долаючи перешкоди, розплутують його і викривають банду.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
"ВЕСТА" НЕ ЗНАЄ ПОЩАДИ
Повість
Скорочений переклад з польської С.В.Савкова
РОЗДІЛ І
1
вестибюлі міського управління міліції капітан Роман Завірюха нерішуче зупинився. Стрілки електричного годинника показували вісімнадцяту. Якщо поспішити, то ще можна з’їздити додому, переодягтись у цивільний костюм і встигнути на початок вистави. Він уже три дні носив у портфелі квиток до театру. Що там іде, Завірюха не пам’ятав. А втім, хіба не все одно? Найважливіше — одірватись від буденних турбот і подивитися на життя людей збоку, не беручи в ньому участі, хоч на дві години стати тільки глядачем.
— На все добре, пане інспектор…
Це останній свідок, якого він допитував п’ятнадцять хвилин тому.
— До побачення!
Капітан вийшов надвір. Біля під’їзду стояла темно-синя “Варшава”. Шофер, звичайно, спав.
— Агей, Юрек, прокинься! їдьмо!..
— О, пане начальник, очі просто самі злиплися, — виправдувався молодий шофер з хитрим обличчям. — Та й ви, далебі, ніколи своєчасно не закінчуєте. Все керуєте й керуєте, сидите й сидите в управлінні — тут і будильник засне…
— Я, друже, не керую, а працюю, — мовив Завірюха, сідаючи поряд з шофером.
— Говори до гори, а гора горою, пане начальник… — сказав Юрек, натискуючи педаль стартера, але одразу ж схаменувся. — Пробачте, будь ласка, це якось само вирвалось! Є таке прислів’я, ви, мабуть, знаєте!
— Знаю, знаю… А язик у тебе, мов суха мітла, — посміхнувся капітан. За рік він встиг полюбити цього спритного хлопця, який ніколи не ліз у кишеню за словом і був прямо-таки віртуозним шофером. Саме через це Юреку В’юну багато чого прощали.
— Щось ви, пане начальник, сьогодні наче не в собі… — зауважив Юрек, шкірячи трохи попсовані зуби.
— А що? — схаменувся капітан.
— Мотор уже кілька хвилин працює, а я так і не знаю, куди їхати…
— А-а… Їдьмо додому, на Мокотів. Там почекаєш, а потім одвезеш мене в Палац культури. І на сьогодні — все.
Автомобіль рушив. За кілька секунд вони в’їхали на яскраво освітлений прямокутник площі імені Дзержинського. Юрек впевнено маневрував у густому потоці автомобілів, який перекочувався через перехрестя двох вулиць — траси Схід—Захід і Нової Маршалківської. Він щось говорив капітанові, але той не звертав уваги, бо в думках знову і знову розбирав окремі свідчення у справі, яку вчора йому передали. Ця справа ще в районному відділенні міліції дістала умовну назву “Веста” і потрапила до Завірюхи в основному закінчена. Коли прийняти версію самогубства, то все тут здається ясним мов день. Але річ у тому, що, як слушно зауважив прокурор, самогубство це…
— “Чудове самогубство”…
Лише ці два слова з усієї балаканини Юрека В’юна дійшли до свідомості капітана, проте й цього було досить, щоб він опам’ятався і схопив шофера за рукав:
— Що ти сказав?
— О, боже, пане начальник, якщо ви так хапатимете за руку, то ми вріжемось в який-небудь стовп! У мене чутливе серце…
— Ти казав про якесь самогубство? — добивався капітан.
— Авжеж, я казав про ту виставу, на яку ви йдете. Вона зветься “Чудове самогубство”. Детектив на дванадцять актів. Мені розповідав Пелка з оперативного відділу.
Капітан на мить замислився і раптом коротко сказав:
— Стоп!
“Варшава” заскрипіла гальмами і зупинилася так рвучко, що приватний фіат, який їхав позаду, тільки чудом не наскочив на неї.
— Я передумав. Не поїду на спектакль. Ось тобі квиток, і можеш піти сам, якщо маєш охоту дивитися детективи на сцені. А в мене їх досить у житті…
— Вам завжди щось спаде на думку… Але щодо спектаклю, то я не заперечую… Одразу ж вирушаю, як тільки вас одвезу. Наказ, хоч який він важкий, треба виконати, — вдавано зітхнув Юрек і рвонув з місця так, що прохожі, дивлячись на машину з голубим міліцейським ліхтарем, думали: “Знову щось трапилося!..”
Капітан скоса глянув на шофера:
— Тепер, мабуть, знаєш, куди їхати?
— Відомо куди — до професора! Глобус працює, пане начальник!
Капітан закурив і вже не обізвався жодним словом, аж доки машина не зупинилася перед сірим будинком на Сольцю. Подзвонив. У відповідь люто загавкав собака, потім двері відчинились і на порозі, тримаючи за ошийник чудову ельзаську вівчарку, з’явився літній чоловік.
— О! Яка приємна несподіванка! — щиро зрадів господар. — Сам Шерлок Холмс власною особою! Тор, привітайся!
Собака почав ластитися, лизати капітанові руки.
— Я не перешкодив тобі? — спитав Завірюха, знімаючи плащ і вішаючи його на вішалці.
— Перестань гратися в чемність і заходь до кімнати… Я зараз приготую каву…
Господар, чалапаючи стоптаними нічними капцями, зник за дверима кухні. Але за хвилину його пишна сива чуприна показалася в дверях:
— Якщо хочеш випити чогось міцнішого, то візьми пляшку в бібліотеці. Чарки там, де завжди…
Капітанові не хотілося пити; він витягнувся у кріслі і поглядом окинув добре знайому кімнату. Тор, позіхнувши, ліг на підлозі і поклав свою красиву морду на туфель гостя.
Попід стінами
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «"Веста" не знає пощади, Микола Козакевич», після закриття браузера.