Читати книгу - "Поза збірками, Олександр Олесь"

Олесь О.

ПОЗА ЗБІРКАМИ

Парубоцькі літа - то бурхливий поток,

Не страшні їм ні кручі, ні гори,

Для них, повних замірів, мрій і думок,

По коліна глибокеє море!

Ось попробуй - скажи, що минеться усе,

Що їх серце погасне з літами,

Що їх мрії, як вітер, життя рознесе

І розтопче своїми ногами -

Бережись! Їхнє слово - то куля метка,

Їхній сміх - то вогонь,- не повірять!

Та й хто зможе безодню душі юнака

Прямим оком і міркою змірять?!

Парубоцькі літа - то орел молодий,

Що до світу із скелі літає:

Тільки здалека вигляне промінь ясний,

Тільки барвами хмари вквітчає,-

Він давно вже в дорозі назустріч йому,

Він давно уже сонце вітає!

Та і гріх, надзвичайна ганеба тому,

Хто з душею живою дрімає.

Хай в блакиті небес дужий ворог чека,

Хай накинеться битись - байдуже!

Його віра одна невимовно зляка,

А, бач, молодість вірою дужа!

А і вмре в боротьбі - йому смерть не страшна,

Він не стане про неї й гадати:

Буде пить свою кров, ніби келих вина,

І нечутно, мов з хмелю, стихати...

І коли після смерті єсть знову буття,

Коли здатні ще слухать там люде -

Він розкаже таке їм про наше життя,

Чого, може, і ввік тут не буде!

Ой збиралися на вулиці люде,

І старі, і малі...

Що ж то за чудо-диво буде

У нас на селі?!

Чи то їдуть цигани

Менджувати, ворожити,

Чи то їдуть пани

Промовляти-дурити?!

Ой не їдуть, не йдуть

Ні наші, ні цигани,-

То стоять без шапок

Наші рідні селяни.

То стоять без шапок

Та прощаються,

Та гіркими слізьми

Умиваються.

А у ярмах воли

Все по пароньках,

На возах все добро,

Як на мароньках.

«Ой Сибіре, Сибіре,

Наш синочку,

Чи даси ж ти нам

Хоч скориночку?»

І як люде уже

Попрощалися,

У кривавих сльозах

Накупалися,

Де не візьметься

Якийсь парубок:

«Стійте!»

Розпрягалися

Сірі волики,

Клекотали орли

Та соколики.

Витягалися

Рала, косоньки,

В полі падали

Вряд покосоньки...

Не одвертайтеся, вельможі,

І ви, вельможні земляки:

Ще, може, нам Господь поможе

Із лісу вийти на шляхи.

Колись затулювались вуха,

Як ми зважались говорить,

А зараз вухо й ваше слуха,

Як наша мова зашумить.

Зима нас люта не убила.

Погляньте, скільки з нас живих!

Зміцніє сила, розправим крила

Для льотів вільних і нових.

Не одвертайтеся, вельможі,

І ви, вельможні земляки:

Ще, може, нам Господь поможе

І вас узяти в приймаки.

1909

Говориш їм - знущаються, сміються:

«Ну, що за мова, за слова!

Таких зворотів, слів старинних

Й мамаша наша не вжива.

Ми любим всі пісні малоросійські -

Душа, мелодія, чуття...

А ваші ці «змагання», «мрії»

Такі далекі від життя...

Ви краще нам що-небудь заспівайте:

У вас чудовий голос, смак...

Заплющиш очі і, здається,-

Кобзар з бандурою в руках...»

- Спасибі... Я вам зараз заспіваю...

Сьогодні тільки хворий я

І не ручусь, що пісню пригадаю,-

Щось голова болить моя.

«Повій, вітре, на Вкраїну,

На безславную руїну,

Що сконала в лютих муках

І знайшла труну в онуках.

Між горами єсть долина,

В тій долині єсть хатина -

Пустка гола і похила -

То моя Вкраїна мила.

Повій, вітре, опівночі,

Де мій брат ланцюг волоче,

Де мій брат в болоті тоне

І чужинцю б՚є поклони.

Не вій, вітре, не вій, вітре,

Там отруєне повітря,

Ти там смороду нап՚єшся

І об трупи спотикнешся.

Не вій, вітре, на Вкраїну,

На ганебную руїну...

Там недолюдки-каліки

Продають її навіки…»

- Ні, ні! Нас не обдурите! Мамашо!

Адже ж в цій пісні щось не так?!

А ви... ви плачете?! Що з вами?..

А ще козак... а ще козак...

Плила хмаронька над країною,

Над країною-сиротиною,

Плила хмаронька, зупинилася,

На сирітоньку задивилася.

Зупинилася, задивилася,

Сумом вкрилася, слізьми вмилася

І заплакала над оселями,

Над оселями, над пустелями:

«Я набачилась світу Божого

І широкого, і хорошого,

Квітне маком він, розстилається,

Морем-казкою розливається.

Тільки ти стоїш, Українонько,

Тільки ти стоїш, сиротинонько,

Як могилонька почорнілая,

Як дівчинонька помарнілая».

23.09.1911

Ні листу, ні квіту -

Коралі одні...

Ой смуток, шипшино,

Ти будиш в мені!

І я колись, сестро,

І цвів, і шумів,

Та цвіт мій обсипавсь

І лист облетів.

Від мрій моїх стебла

Буріють одні,

І в спогадах ранять

Жалі жалібні.

А пориви-стріли

В душі молодій