Читати книгу - "Поза збірками, Олександр Олесь"

Погаслих надій.

В колисці примир՚я

Бажання дріма.

Ой, люті морози,

Ой, люта зима!

Хоч ти ж, моя сестро,

Жалів не торкай

І в хугу коралі

Під снігом сховай.

25.03.1911

На білій подушці, на плахтонці шовковій

В «Просвіті» нашій хлопчик спить,

І казки-ночі відблиск смарагдовий

Йому на личенько летить.

Хтось змив головоньку і розчесав волосся,

На ніжці рану зав՚язав,

В руці його волошки і колосся,

Що десь в степу він назбирав.

Сидить сліпий кобзар, співає тихо думи

І в душах будить каяття,

А ми, схилившись, слухаєм в задумі

Казки минулого життя.

Пройшли вони багато довгих миль сьогодні,

Минали села й хутори...

Мочили їх дощі холодні,

Сушили сонце і вітри.

Ішли вони бог зна відкіль і поспішали

Туди, у місто, в той куток,

Де їх уже не раз стрівали

І щире слово, і шматок.

О, як я вірити хотів би в ту годину,

В той день ясний після негод,

Коли зогріють, як дитину,

«Просвіти» наші весь народ.

23.12.1911

«Геть з рушничкою своєю!

Що се здумалось тобі?!

Я ніколи не стріляла

І не влучу далебі».

Не стріляла? Але завжди

Погляд твій без маху б՚є:

Ти щоразу ним влучаєш

В саме серденько моє.

Літа пливуть. За роком рік минає,

А ми усе ждемо чогось...

Хоч серце кров՚ю запеклось

І ржа надію доїдає...

А ми ждемо усе чогось.

Не вірим і ждемо! І нам здається,

Що ось колись, ясного дня

Прудкіш козацького коня

По селах чутка пронесеться...

Ось-ось, колись, ясного дня.

Мара... мара! Сніги. Морози люті..

Усі заметені стежки...

Чуток не чуть... нема муки...

Різдво... і діти необуті...

До нас заметені стежки.

1911

Іде борба... лунає регіт десь...

Бряжчать, співають наші зброї...

Проклятий ворог мій - страховище якесь,

Упертий він, нечесний в бої...

Кипить борба, ламаються шаблі...

Давно я ввесь в крові і ранах...

Нечесний ворог мій - страховище землі,

Він - вільний, я - в тяжких кайданах...

Горить борба. Востаннє я борюсь.

Вже бризка кров і з ворога страшного...

Раз-два! Кінець! Ще раз! Кінець! Я не скорюсь!

Хоч мертвий, а впаду на нього!

Степи-брати і мати Січ!

Свідки життя, краси і сили,

Хто вас згадав в сю довгу ніч

І хто оплакав вас, могили?!

Ніхто!

Ніхто вінка вам не зів՚є,

Із вас не гляне на простори,

Синок з чужинцем їсть і п՚є,

І по-чужинному говоре.

Ганьба!

Коли б мерці вставали знов,

Коли б соромитись уміли,

З могил би виступила кров

І всі б степи зачервоніли...

О глум!

[1912]

Палало сонце. Лютувала -

Горіла нива, ліс горів.

Палало сонце. Все мовчало,

Ніхто і дихати не смів.

Чорніла круком чорна нива,

І враз, як галас, Божий грім,

І враз, як сльози Божі, злива

В краю пустельнім і німім.

Минули тижні. В минулім полі

Усе забилось, загуло...

І стало сходити поволі

Життя майбутнього стебло.

24.02.1912

З уст зриваються слова!

Як пташки, летять, зникають,

Руки ловлять - не піймають...

Не запишуться слова!

Що хотів сказати я?!

Про якісь квітки-лілеї,

Про сніги душі твоєї...

Не згадаю зараз я.

Ні! Згадав. Скажи ясніш,

Дужче що? Чи сонце в небі,

Чи моя любов до тебе?!

Що і дужче, і ясніш?

Знаю, «сонце», скажеш ти,

Але сонце зводе вії,

А моя любов не вміє.

Вічно світить... бачиш ти!

Все не те... Вітрець летить.

І слова із уст злітають,

Як пташки, кудись зникають...

Біля їх вітрець летить.

Доручу йому слова!

Наче білий цвіт вишневий,

Вітер ніжний, полудневий

Донесе мої слова.

І розсипе біля ніг...

Ти збереш їх, прочитаєш,

Все узнаєш, угадаєш

І збереш їх біля ніг.

1912

Коли лунає сміх і пісня

І ллються вина золоті,

Із п՚яних рук красуні долі,

Хтось мусить плакати в житті.

Я на бенкет зайшов нечутно,

Криваву рану затулив,

Співав з вибранцями, братався

І пив багато, страшно пив.

Я бачив шлях, квітками вкритий,

Від щастя я тримав ключі,

Проходив згордо мимо долі,

Її повією звучи...

І бачив крізь склянії стіни,

Як ти одна у самоті

Об землю билась і ридала...

Хтось мусив плакати в житті.

1913

Світлий, теплий день весняний,

Сонце і квітки...

Тихо, тихо спи, коханий,

Ти вже сплів вінки.