Читати книгу - "Будь мечем моїм, Олександр Олесь"

Олесь О.

БУДЬ МЕЧЕМ МОЇМ

Книга II

Мати, мати! Не журися,

Не сумуй, не проклинай…

Я і сам ходжу, як ссмуток,

З серцем, змученим украй…

Ой, нащо ж малу дитину

Доручала ти степам?..

Над степами сяє сонце

І вітри літають там.

Сонце звало мене в небо,

В море неба від землі,

І про край якийсь розкішний

Клекотали журавлі.

Темні вихори крутились,

Бились з горами вітри,-

Сам я бачив, як гриміли

Сірі камені в яри.

А квітки в траві пахтіли,

Степ, як море, хвилювавсь,

І до мене цілий всесвіт,-

Мати,- всесвіт усміхавсь!

І зробившись рідним братом

Вітру, простору і трав,

Кидав я нудну роботу

І в зелений степ тікав…

Не клени, о рідна мати,-

Я і сам себе клену…

Вмер би радо, так сама ти,

Знаю, ляжеш у труну.

Плачеш?.. в груди б’єш, конаєш…

Я конаю, мати, й сам…

Ой… нащо ж… малу дитину

Доручала… ти… степам…

1908

Яка краса: відродження країни!

Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,

Мовчали десь святі під попелом руїни,

І журно дзвін старий по мертвому гудів.

Коли відкільсь взялася міць шалена,

Як буря, все живе схопила, пройняла,-

І ось,- дивись, в руках замаяли знамена,

І гімн побід співа невільна сторона.

Так спить орел,- і враз, розкривши очі,

Угледе світ, красу і простір голубий,

І легко з скель спорхне, і в небі заклекоче

Про вільний льот орлів, про ранок золотий.

Так море іноді всю ніч дрімає,

І нагло хвилями, як крилами, заб’є,

І дивно перлами, і барвами заграє,

І очі всесвіту до себе прикує.

Летить воно, хвилюється і ллється,

В обіймах сонячних і сяє, і тремтить,

І щастям все життя йому в той мент здається,

І все в той мент йому і годе, і щастить.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І де взялись ці хвилі сніжно-білі,

Хто дивно так навчив їх грати і шуміть,

З яких ясних країн чайки ці налетіли,

Що вміють ніжно так і плакать, і жаліть?..

Чайки, чайки! Тоді не треба плачу,

Коли іде борьба за волю, за життя,

Коли на хмарах я вже дивний відблиск бачу

І сонця жданого блискуче вороття.

1908

Небо блакитне, зелена земля,

Груші і яблуні білі…

Квітоньки милі! зірвіться з гілля…

Вітряно! квітоньки милі.

Вітер на північ летить крізь садок,

Північ, ще вкриту снігами…

Квітоньки білі! зірвіться з гілок,-

Журиться мила за вами.

Ой полетіть, до вікна припадіть,

Мов голубки білокрилі…

Візьме на груди вас мила зогріть…

Вітряно! квітоньки милі!..

1907

І нелюба свого теплом я обливаю,

І з ним живу життям одним…

Нема його - журюсь за ним,

Ходжу і спати не лягаю…

А як би я тебе, далекий мій, любила,

І скільки б ласки я лила,

Яка б щаслива я була…

О мамо, мамо! ненько мила…

1906

О слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам’ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!

Музика зір блакитнооких,

Шовковий спів степів широких,

Дніпра між ними левій рев…

О слово! будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.

1907

Куди піти,

Куди втекти

Від голосу страшного?

Тікаю я

В ліси, в поля,-

І не втечу від нього.

Біжу, а він

Гуде, як дзвін,

На смерть немов,

Все - бев та бов.

Коли ж стомлюсь,

Спочить спинюсь,

Бринять слова,

І хтось співа:

«Ой не стій,

Сину мій,

Не топчи хоругов…

Тут лилась моя кров,

Тут я ранений впав,

Як про тебе я дбав…

Ти забув…

Ти не був…

Ти ховавсь по житах,

По хлівах, по хатах,

Ти, як злодій, ховавсь,

Ти хотів і боявсь…»

І я з місця знімусь

І вперед понесусь,

А зо мною врівні

Щось летить і співає мені:

«Ой синочку, порадничку,

Ой, де ж ти був, мій зрадничку,

Як в бік мене улучено,

Як в’язано і мучено,

І топтано, і палено,

І глиною привалено.

Чому не йшов хоч віченьки

Стулить мені на ніченьки…»

І я кричу,

І знов лечу,-

Де люде, де огні…

І легшає мені.

…На досвітках прядуть,

Скрипки ведуть,

Баси гудуть,

Нічого їм не чуть…

«Нічого вам не чуть?» -

Питаюся у їх.

В одмову крик і сміх.

Я згодом обійдусь

І з ними сам сміюсь…

І нагло чую знов:

«Ой не смійсь, сину мій,

Ще сміяться рано,

Ще димить моя кров,

Ще ятряться рани.

Ой постій,

Сину мій!..»

І я криком кричу,

І із хати лечу,

А зо мною врівні

Щось біжить і співає мені…

1908

Ллється море, плеще в берег,

Б’ється в сірі скелі,

Мов з кайданів хоче вийти

На степи веселі.

Ой, і ми на волю рвались,

В сірі скелі били…

Море, море! глянь,- усюди

Наших хвиль могили…

1908

І ви покинули… і ви пішли…

І в найми душі віддали,

І клад, що вам діди сховали,

На скибку хліба проміняли…

Цигани ви,

Цигани ви!..

А там, в землі, який там скарб лежав

І скільки струн в собі ховав…

Які б то звуки розітнулись,

Коли б ви дивних струн торкнулись!..

Не варті ви,

Не варті ви…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І часом чує ліс в пітьмі нічній,

Як десь на кобзі золотій

Струна застогне і порветься,

І стогін скаргою поллється…

«О, де ж