Читати книгу - "Будь мечем моїм, Олександр Олесь"

Доки ви будете ждать, кам’яні,

Доки отруєні будете спати?!

Встаньте! Давно проспівали півні,

Небо вбирається в ранішні шати,

Схід червоніє в кривавім огні.

Кличте калік і дітей понесіть,

Станьте вгорі на зруйнованих мурах,

Землю святую сльозами зросіть…

Тихо заграйте на рідних бандурах,

Небу свої каяття принесіть.

1908

(Пісня матері)

Спи, мій малесенький, спи, мій синок…

Я розкажу тобі безліч казок!

Нащо ж ти віченьки знову розкрив?!

Спи, моя пташко, то вітер завив.

Стогне і виє уже він давно,

Б’ється і стука у наше вікно…

Геть, розбишако, в далекі степи!..

Спи, моя ластівко, солодко спи!

Ось уже й вітер зовсім занімів…

Мабуть, заснуть під намет полетів…

Холодно зараз в лісах і лугах,-

Все потонуло в глибоких снігах.

Бігають зайчики, мерзнуть, тремтять,

Затишок хочуть собі відшукать.

Ось вони вгледіли,- кущик стоїть,-

Годі! Давно вже лисичка там спить.

Кинулись знову кудись на грядки,-

Ой, там ночують сьогодні вовки.

Краще ви в поле біжіть, за лісок…

Знайдете там ви соломки стіжок,-

Глибше забийтесь, зарийтесь в снопки,

Щоб не знайшли вас голодні вовки…

Спи ж, мій малесенький, годі гулять…

Зайчики білі давно уже сплять.

1908

Прокляття, розпач і ганьба!

Усю пройшов я Україну,

І сам не знаю, де спочину

І де не стріну я раба.

Зректись себе, забуть ім’я,

Всесвітнім соромом покритись

І, не соромлячись, дивитись,-

Це дійсність, сон? - не знаю я…

О краю рабський, скільки сліз

Було в мені… і ласк, і втіхи…

Які чудовні трави-ліки

Для ран твоїх в собі я ніс…

Ти п’яний спав… А я горів,

Душа ставала крем’яною,

І не слова тепер спокою,

А іскри креше з неї гнів.

І їх, як зерна, кину я

В твоїх полях, степах і луках,

І, може, ти в пекельних муках

Згадаєш згублене ім’я.

1908

Нащо, нащо тобі питати,

Чи я люблю тебе, чи ні…

О, легше серце розірвати,

Ніж знати відповідь мені.

Чи я люблю тебе,- не знаю,-

Спитай вночі у срібних зір,

Весною вслухайсь в шелест гаю,

Вдивися в даль з зелених гір.

Спитай у чайки, що голосе,

Спитай у хмар, що сльози ллють,

Піди на спалені покоси,

Що в раз останній роси п’ють,-

Спитай, бо я сказать безсила…

Я знаю, знаю тільки те,

Що підеш ти,- і вирита могила,

І згасло сонце золоте.

1908

Душа моя не зна вже більше гріз…

І грім замовк, і хмара розплилася,

І там, де кров колись лилася,

Тепер дзюрчить струмок із сліз.

Мовчать руїни, сонце сяє,

І білий стяг примир’я має.

О ні! О ні! Розбитий храм

Встає живий в моїй уяві

І кличе знов в бої криваві

Помстити лютим ворогам,

Зове мене з труни гнилої

Блиснуть мечем і впасти в бої.

І я з землі підводжусь знов,

І знов в мені вогонь палає,

Одна рука меча тримає,

Друга спиня червону кров;

Нове життя буяє в серці,

І знову я стою на герці.

1907

Хто ви? Хто ви? З нагаями

І з брязкучими шаблями?

Люде, кажеш? Ми не вірим:

Нащо дивишся ти звіром?

Ух! Який страшний ти, вовче,-

Не дивись на мене довше!

Весь в крові… Скажи: тварину

З’їв ти зараз чи дитину?

Як? - і сам дітей ти маєш?

Їх годуєш? Їх кохаєш?

І для тебе це можливо?

Справді?.. Диво, диво, диво!..

Ну, а зараз ви скакали

І трьох діток розтоптали…

Вам не жалко? Хто з вас батько?

Хто з вас має немовлятко?

Як то?! Сліз у вас немає?

Сліз ніхто із вас не знає?

І не бачили ніколи?

Принести вам повні поли?

Ах! За що ж мене ти вдарив?..

Я ж одужати ще марив…

Ще удариш? Годі, круку,

Бо зламаєш другу руку…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Як же я вернусь додому?

Що скажу тепер малому?..

Ось він вибіже за хату

І почне кричати: «Тату!

Що ж? Приніс сопілку з гаю?

Ну, танцюй, а я заграю».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Як же я вернусь додому…

Що скажу тепер малому…

1908

Серед скель, гаїв, каміння

Я гранітні мури стрів…

«Гей, чиї це володіння,

Хто фортеці тут завів?»

І, вартуючи на скелі,

Гордо вітер відмовля:

«Ці фортеці і оселі

Гір ясного короля».

1908

Крим. Гори

Гори дикі і суворі,

Вічно горді, мовчазні,

Зверху дивляться в простори,

Де синіє синє море

І зникає вдалині.

Ніби вгледівши в безкраї

Військо ворога свого,

Стежать, як він скелі крає,

Як він мури розмиває,-

І зневажують його.

Крим

Минуло два роки,- і нудно їм стало,

І кожне нового собі забажало…

І рвуть вони зразу залізні кайдани,

І щастя шукати ідуть у тумани.

І роки шукають, і роки блукають,

А спогади ржею серця роз’їдають,

А вколо пустеля, пісок та каміння,

Без місяця ночі, і дні без проміння.

І ось вони стрілись… В обійми б упасти,

Помилку і роки розлуки проклясти,

Та щось поміж ними стіною стояло

І голови журно обом їм схиляло.

Вечір… Навколо зима і зима…

Стомлене серце болить і дріма…

Сняться йому голубії простори,

Сині степи, і озера, і гори…

«Мила! ми підемо в поле, в гаї?

Тісно, і важко,