Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Хо, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Хо, Коцюбинський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хо" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Хо, Коцюбинський» була написана автором - Коцюбинський, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Класика".
Поділитися книгою "Хо, Коцюбинський" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.

Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.

Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:





(Присвята братові В. Боровиковi.)



КАЗКА



I



Лiс ще дрi­має в пе­ред­ра­нiш­нiй ти­шi… Не­по­руш­не сто­ять де­ре­ва, за­гор­не­нi в су­тiнь, ряс­но вкри­тi крап­лис­тою ро­сою. Ти­хо навк­ру­ги, мерт­во… Лиш де-не-де про­ки­неться пташ­ка, не­пев­ним го­ло­сом обiз­веться зi сво­го за­тиш­ку. Лiс ще дрi­має… а з си­нiм не­бом вже щось дiється: во­но то зблi­д­не, на­че вiд жа­ху, то спах­не сяй­вом, не­мов од ра­до­щiв. Не­бо мi­ниться, не­бо грає уся­ки­ми бар­ва­ми, блi­дим сяй­вом то­р­кає вер­шеч­ки чор­но­го лi­су… Стре­пе­нув­ся вреш­тi лiс i со­бi заг­рав… За­ше­по­тi­ли збуд­же­нi лис­точ­ки, опо­вi­да­ючи сни свої, за­ме­ту­ши­лась у тра­ви­цi ко­маш­ня, ро­зiт­ну­ло­ся в гу­щи­нi го­лос­не ще­бе­тан­ня й по­ли­ну­ло ви­со­ко - ту­ди, де не­бо мi­ниться, де не­бо грає вся­ки­ми бар­ва­ми…


На га­ля­ву вис­ка­кує з гу­щи­ни сар­на i, за­ча­ро­ва­на чу­до­вим кон­цер­том, зу­пи­няється, ви­тя­га цi­ка­ву мор­доч­ку до кри­ва­вої сму­ги об­рiю, що чер­во­нiє на уз­лiс­сi по­мiж де­ре­ва­ми, i слу­ха.


Полохливий заєць, при­чаївшись пiд ку­щем, при­ги­на ву­ха, вит­рi­ща очi й не­мов по­ри­на ввесь у мо­ре лi­со­вих згу­кiв…


Аж ось ри­ну­ло вiд схо­ду яс­не про­мiн­ня, мов ру­ки, прос­тяг­лось до лi­су, об­ня­ло йо­го, за­си­па­ло са­моц­вi­та­ми, зо­ло­ти­ми сму­га­ми впа­ло на си­ню вiд ро­си тра­ву на га­ля­вi, де гост­ро на тлi зо­ло­то­го свiт­ла ви­пи­нається струн­ка пос­тать сар­ни.


У сю ве­лич­ну хви­ли­ну ти­хо роз­гор­та­ються ку­щi - i на га­ля­ви­ну ви­хо­дить Хо. Мов ту­ман той, си­ва бо­ро­да йо­го м'яки­ми хви­ля­ми спа­да аж до нiг, чер­кається ро­ся­ної тра­ви. З-пiд бi­лих кост­ру­ба­тих брiв, з гли­бо­ких за­па­дин ви­зи­ра­ють доб­рi, а лу­ка­вi очi.


Вийшов Хо на га­ля­ву, спер­ся на су­ку­ва­тий кос­тур, май­нув дов­гою бо­ро­дою, i по­вi­яв вiд неї ти­хий вiт­рець, хо­лод­ною цiв­кою вда­рив у де­ре­ва. I враз зат­рем­тi­ло мо­ло­де лис­тя, за­ша­мо­тi­ло, стру­си­ло з се­бе дощ са­мод­вi­тiв. Жах­ну­ла­ся сар­на й щез­ла в гу­щи­нi, ли­шив­ши зе­ле­нi слi­ди на си­нiй вiд ро­си тра­вi. Страх об­гор­нув зай­ця, до­дав ще бiльшої пруд­ко­с­тi йо­го но­гам… Спо­ло­ха­лись пташ­ки й в од­ну мить ущу­х­ли. Ти­хо ста­ло в лi­сi, страх як ти­хо. Тiльки бо­ро­да­тий дi­ду­­ган Хо, ста­ре­че хи­хи­ка­ючи в бо­ро­ду, стоїть на га­ля­вi…


- Хе-хе-хе! I чо­го жа­ха­ються, дур­нi? - шам­кає вiн без­зу­бим ро­том.- Дi­да Хо, що свiт проз­вав стра­хом? А дiд цiл­ком i не страш­ний… Ось пог­ляньте!.. Та ба, тим-то й ли­хо, що ви не зва­жи­тесь звес­ти очi на дi­да, тим-то вiн i в'являється вам стра­хом… Хе-хе!.. I завж­ди так… i всi так… Нi, не бре­ши, ста­рий, не всi… На твоїй дов­гiй ти­ся­чо­лiт­нiй ни­вi життєвiй не од­на стрi­ва­лась iс­то­та, що смi­ли­во зво­ди­ла очi до­го­ри, вiд­важ­но за­зи­ра­ла то­бi в вi­чi, й то­дi… о, то­дi гар­но бу­ло обом нам… Бо смiльчак, пе­ре­вi­рив­шись, що жа­хав­ся по-ду­р­­но­му, на­би­равсь но­вої, ще бiльшої вiд­ва­ги, а ти, ста­рий, чув, що, мо­же, не­за­ба­ром да­си спо­кiй нат­руд­же­ним кiст­кам… Жа­ха­ються, а не зна­ють, що страх тiльки й iст­нiє на свi­тi по­лох­ли­вiс­тю дру­гих, що ста­рий Хо по­ро­хом роз­си­пав би ся, ко­ли б усе жи­ву­ще хоч раз зва­жи­ло­ся гля­ну­ти йо­му в вi­чi… Хе-хе! Дур­нi, дур­нi!.. Тiльки ста­рi но­ги труд­жу че­рез дур­нiв… От як вто­мив­ся!.. е-е!..


I Хо справ­дi з ве­ли­кою нап­ру­гою во­ру­шить но­га­ми, крек­че та, опи­ра­ючись од­ною ру­кою на кос­тур, а дру­гою роз­гор­та­ючи дов­гу си­ву бо­ро­ду, сi­дає на тра­вi спо­чи­ти.


Хо си­дить по­се­ред га­ля­ви, а навк­ру­ги йо­го па­нує мерт­ва, прик­ра ти­ша. Все жи­ве, за­таївши ду­ха, не спi­ває, не кри­чить, не во­ру­шиться, не жиє. Вiд вед­ме­дя до му­раш­ки - все спа­ра­лi­зо­ва­но стра­хом. Рос­ли­ни бо­яться на­вiть тяг­ти сiк iз зем­лi, пи­ти хо­лод­ну ро­су, вип­ра­ви­ти зiб­га­нi лис­точ­ки, роз­гор­ну­ти зви­не­нi на нiч квiт­ки. Пус­тот­ли­вий па­рус сон­ця зу­пи­няється в зе­ле­нiй гу­щи­нi, i лиш зда­ле­ку при­див­ля­є­ть­ся до си­вої, мов ту­ман той, бо­ро­ди дi­да Хо, i не вiд­ва­жу­є­ть­ся наб­ли­зи­тись, нев­ва­жа­ючи на не­пе­ре­мож­не ба­жан­ня по­пус­ту­ва­ти з тою бо­ро­дою…


Хо си­дить на ро­ся­нiй тра­вi, а ста­ра пам'ять йо­го пiд­со­вує йо­му об­ра­зи, де свi­жи­ми, яск­ра­ви­ми фар­ба­ми ма­лю­ються по­дiї ду­ха людсько­го. Ось i тi ви­со­кос­тi, на якi здiй­ня­тись мо­же вiльний дух людський, а ось i тi про­вал­ля, де на днi са­мо­му, ску­тий, як не­вiльник, пла­зує вiн у по­ро­сi й тем­ря­вi… Ось, во­ло­чу­чи кай­да­ни, пок­во­лом, вi­ка­ми цi­ли­ми, про­хо­дять лю­ди, за­би­тi, за­ля­ка­нi лю­ди, i не нас­мi­лю­ються зве­с­ти очi на Хо, гля­ну­ти стра­хо­вi в вi­чi… Хо знає, що тiльки оди­ни­цi зва­жу­ються на се, а зва­жив­шись, зна­хо­дять си­лу роз­би­ти кай­да­ни… От, ко­ли б хоч оди­ниць тих бу­ло бi­ль­ше, мо­же, не до­ве­ло­ся б ста­ро­му мор­ду­ва­тись отак, блу­­ка­ючи по свi­тах, мо­же б, зло­жив вiн свої кiст­ки в до­мо­ви­ну, бо вже тi кiст­ки дав­но про­сяться на спо­чи­нок… Ех, ко­ли б… А тим ча­сом страх влад­но па­нує на зем­лi, зма­гається з при­­яз­нею, з чес­ни­ми по­ри­ван­ня­ми, з обов'язком, лам­ле жи­т­тя, без­си­ли­ми чи­нить не то по­оди­но­ких лю­дей, ба й цi­лi на­ро­ди… Страх! При­щеп­ле­ний ди­ти­нi, вип­ле­ка­ний ано­р­­мальни­ми умо­ва­ми сус­пiльни­ми, вiн стає чiп­кою по­шес­тю, ро­биться по­ту­гою, що та­мує вiч­ний пос­туп усього жи­ву­чо­го… Страх!.. Хо - страх! А який з йо­го страх, ко­ли вiн ви­раз­но по­чу­ває се­бе по­рох­ном, не­мiч­ною руїною, яку тi­ль­ки по­лох­ли­вiсть людська же­не з кiн­ця в кi­нець свi­та, на­пе­ре­кiр во­лi Хо ро­бить йо­го злим ге­нiєм людськос­тi… Ех, до­­ле, до­ле щер­ба­та! Тов­чись, мов Мар­ко по пек­лу… От i те­пер: гар­но навк­ру­ги, спо­чи­ти б, а по­ра на ро­бо­ту… на ро­бо­ту! Хе-хе! Ну, ус­та­вай, дi­ду, по­ра!..


Хо ще раз гля­нув на мов­чаз­ну при­ро­ду, звiв­ся, об­гор­нув­ся, як ту­ма­ном, си­вою бо­ро­дою й по­давсь стеж­кою з лi­су на шлях.


А лiс ще якусь хви­лин­ку сто­яв не­ру­хо­мий, мов мерт­вий. Да­лi - де­ре­ва зат­рем­тi­ли, стре­пе­ну­лись, роз­гор­ну­ли лис­то­ч­ки… Про­мiнь стриб­нув на по­лян­ку прос­то до зви­не­них квi­­ток, пташ­ки зас­пi­ва­ли, ко­маш­ня за­ме­ту­ши­ла­ся, лiс за­го­мо­нiв, при­ро­да знов вiд­жи­ла…



II



Вечiр. Дi­ти вже на­пи­ли­ся чаю й гу­ля­ють; стар­ше, хлоп­чик ро­кiв шес­ти, си­дить до­лi бi­ля ша­фи й уваж­но бу­дує з цур­па­лоч­кiв ха­ту. Мен­шу, по дру­гiй вес­нi дiв­чин­ку, за­бав­ляє нянька, по­ка­зу­ючи, як со­ро­ка ва­ри­ла дi­тям ка­шу. За сто­лом, ближ­че до лам­пи, що крiзь мо­лоч­ний кльош роз­ли­ває м'яке свiт­ло по ха­тi, си­дить iз шит­вом ма­ти. Во­на ра­да, що дi­ти вти­хо­ми­ри­лись. Ой, тi дi­ти! Двоє їх, а та­кий га­лас справ­ля­ють, що аж го­ло­ва на­мо­ро­читься. Але те­пер ти­хо. Чут­но тiльки, як мур­кає на ка­на­пi кiт та нянька сти­ха прис­пi­вує: "Со­ро-ка, во-ро-на дiт-кам ка­шу ва-ри-ла! На по­ро­зi сту­ди-ла!.." Ди­ти­на з щас­ли­вою ус­мiш­кою роз­гор­тає дрi­б­ненькi пальчи­ки пух­кої руч­ки, на­ма­га­ючись, щоб ня­нь­ка по­ка­за­ла, кот­ро­му со­ро­ка да­ла ка­шi, а кот­ро­му го­лiв­ку скру­ти­ла. Уреш­тi ся за­бав­ка до­ку­чає ди­ти­нi, во­на по­чи­на чов­га­тись на ру­ках у няньки, на­ма­га­ючись до ко­та.


- Киця!


Але "ки­ця" доб­ре пам'ятає бо­лю­чi пес­то­щi ма­ленької дес­­пот­ки й дип­ло­ма­тич­не клi­пає очи­ма, не

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хо, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хо, Коцюбинський"