Читати книгу - "Хо, Коцюбинський"

спер­шу ди­ви­ли­ся, як на ди­вог­ляд­нi за­ба­ган­ки пе­ще­ної ди­ти­ни, але по­ба­чив­ши, що не жар­ти, на­ля­ка­лись. Сльо­зи, бла­ган­ня, спаз­ми, прокльони по­хит­ну­ли зав­зят­тя дiв­чи­ни. Але во­на пе­ре­мог­ла се­бе й пос­та­ви­ла-та­ки на сво­му. За­мовк­ли батьки, за­таївши сму­ток у сер­цi, од­нак не тра­ти­ли на­дiї, що час або який ви­па­док звер­нуть їм ди­ти­ну, при­ту­лять її знов до чу­ло­го батькiвсько­го ло­на. I ви­па­док, на який ра­ху­ва­ли ста­рi, лу­чив­ся, по­гiр­шу­ючи й без то­го важ­ку си­ту­ацiю. До Яри­ни пос­ва­тав­ся ба­га­тий су­сiд - дi­дич. Яри­на спер­шу й слу­ха­ти не хо­тi­ла про шлюб, да­лi ж, ско­ря­ючись пе­ред батько­вою во­лею та бла­ган­ня­ми за­ко­ха­но­го су­сi­да, вип­ро­ха­ла со­бi три днi роз­ва­жи­ти все та по­мiр­ку­ва­ти, по­ки дасть рi­шу­чу вiд­по­вiдь. I влас­не дру­го­го дня пiс­ля сього прий­шов вiд iнс­пек­то­ра дов­го очi­ку­ва­ний па­пiр, прий­шов i - за­мiсть зас­по­коїти - збу­рив, ско­ло­тив її спо­кiй, iз дна ду­шi пiд­няв сум­нi­ви, пiд­тяв вi­ру. I ось те­пер си­дить Яри­на над тим па­пе­ром, без­си­ло опус­тив­ши на ру­ки ру­ся­ву го­лiв­ку…

Вона не ра­да то­му па­пе­ро­вi. Так, не ра­да… Ще не­дав­но, ще по­зав­чо­ра, як бо­га з не­ба, виг­ля­да­ла йо­го, а ни­нi - не ра­да… Рiч пев­на, що во­на не зре­четься своїх за­мi­рiв… Во­на лам­ле все - а йде ту­ди, де їй слiд бу­ти… I не те, щоб во­на не ра­да бу­ла… а так, не на­ла­го­ди­ла­ся до но­во­го жит­тя, не зви­к­ла­ся ще з дум­кою, що завт­ра по­ки­не батькiвську стрi­ху… По-ки-не бать-кiв-ську стрi­ху… Брр!.. Ну, i чо­го трем­тi­ти? Ой, тi нер­ви… Тре­ба се­бе взя­ти в ру­ки, бо нер­ви не­пот­рiб­нi для тих, що йдуть на бо­ротьбу. Ад­же скiльки дiв­чат пiш­ло вже по тiй стеж­цi, що сте­леться пе­ред нею… Прав­да, бiльшос­тi дiв­чат тих лег­ше бу­ло по­ча­ти но­ве жит­тя, нiж їй, бо бiльшiсть їх вий­шла з ро­дин убо­гих, iз та­ких, де кож­не ще з мо­ло­ком ма­те­рi вси­сає пот­ре­бу пра­цi для шмат­ка хлi­ба. Там усi пра­цю­ють, усi за­роб­ля­ють… Там не­ма тра­ди­цiй, якi б баг­ном за­ка­ля­ли все, що ви­ри­вається з за­ча­ро­ва­но­го ко­ла егоїзму та кас­то­вих iн­те­ре­сiв.

- Зачароване ко­ло… Ох, те за­ча­ро­ва­не ко­ло!..- ше­по­тять блi­дi ус­та дiв­чи­ни.- Чи ста­не ж у ме­не си­ли, чи ста­не вiд­ва­ги ро­зiр­ва­ти йо­го, вий­ти в свiт ши­ро­кий на бо­ротьбу з тим, що во­но за­ми­кає? Доб­ре, я ро­зiр­ву йо­го, я вий­ду звiд­ти. Але чи пе­рет­ри­ваю, прок­ля­та ро­ди­ною, ос­мi­яна под­ру­га­ми, од­на се­ред не­вi­до­мо­го ме­нi ши­ро­ко­го свi­ту?.. Де тi си­ли в ме­не для бо­ротьби? Де той гарт, що мiг би слу­жи­ти по­ру­кою пе­ре­мо­ги? Я - теп­лич­на рос­лин­ка… ви­бу­яла в шту­ч­но­му теп­лi, у душ­нiй ат­мос­фе­рi теп­ли­цi… Пер­ша бу­ря зла­має ме­не, вир­ве з ко­рiн­ням… I, за­мiсть ба­жа­ної ко­рис­тi, жи­вим до­ко­ром ста­нуть, пе­ред ме­не зак­ри­вав­ле­нi сер­ця ро­ди­ни й моє влас­не роз­би­те, знi­ве­че­не жит­тя… Бо­же! що се зi мною? Звiд­ки лег­ко­ду­хiсть та­ка? Що вар­те жит­тя моє пе­ред не­об­ме­же­ним мо­рем людсько­го страж­дан­ня?.. Нi, го­дi… Пi­ти ту­ди, ку­ди сер­це кли­че й обов'язок… З си­лою, яку я по­чу­ваю в со­бi, з си­лою лю­бо­вi - мож­на ба­га­то зро­би­ти… Тiльки не ля­ка­тись, тiльки не тра­ти­ти на­дiї i… все бу­де доб­ре… Що тут дов­го ду­ма­ти? Ад­же дав­но вже рi­ши­ла я по­ча­ти но­ве жит­тя. I поч­ну, i кi­нець на то­му, i нi­чо­го мис­ли­ти, i нi над чим мiр­ку­ва­ти… Ко­раб­лi спа­ле­но… I чо­го я трем­чу вся? Чо­го?.. Ду­рю се­бе вiд­ва­гою, ко­ли чую, що си­ли мої сла­б­нуть, що я лег­ко­ду­ха, нiк­чем­на iс­то­та?..

Ярина пов­ним роз­пу­ки ру­хом за­ла­мує ру­ки й вiд­ки­дає на­зад, на зе­ле­ну стi­ну ви­ног­ра­ду, свою бi­ля­ву го­лiв­ку з об­лич­чям, пок­ри­тим тi­ня­ми му­ки та внут­рiшньої бо­ротьби.

А в трем­тя­чих тi­нях го­рi­ха стоїть Хо, й за­зи­ра в тем­ну альтан­ку, i хи­та ста­рою го­ло­вою, i вiє хо­ло­дом iз бо­ро­ди.

- Гай-гай! - ше­по­тять йо­го ста­ре­чi ус­та.- Стiльки си­ли мо­ло­дої ма­ти, ма­ти жит­тя цi­ле пе­ред со­бою - i не зва­жи­ти­ся ста­ти до бо­ротьби з дi­дом, з по­рох­ном, що не ни­нi - то завт­ра роз­сип­леться! Хе-хе!.. Та гляньбо, по­ди­вись!.. По­ди­вись, що на ме­нi не­має тої ман­ти тра­ди­цiй, у яку ти за­гор­ну­ла ме­не.. Де там! Не хо­че… Не зва­житься й очей звес­ти на дi­да… Гай-гай!..

- Ну, и до­ля!..- мим­рить да­лi Хо то­ном розд­ра­ту­ван­ня.- Кож­не уяв­ляє со­бi ме­не, як хо­че. Для од­но­го я - з тор­бою на дi­тей, з рiз­кою в ру­ках, дру­гий уби­рає ме­не в ша­ти тра­ди­цiй, по­го­во­ру, за­бо­бо­нiв, тре­тiй трем­тить пе­ре­дi мною, як оси­ка на вiт­рi, чет­вер­тий… а все зле та не­муд­ре! Ко­ли ж скiн­читься моя му­ка, ко­ли ж спо­чи­ну вже, ко­ли вже по­хо­ває ме­не смi­ли­вiсть людська?.. Ну й до­ля, ну й лю­ди! Аж ме­не злiсть роз­би­ра…- бу­бо­нить ста­рий со­бi в бо­ро­ду, що м'яки­ми си­ви­ми хви­ля­ми зли­вається з ле­генькою па­рою, вис­са­ною сон­цем з вог­кої, теп­лої зем­лi.

- Чекай же,ка­же вiн да­лi.- Хоч пом­щусь на то­бi, по­лох­ли­ва iс­то­то, хоч по­ля­каю те­бе… Ти хо­чеш ста­ти до бо­ротьби з по­туж­ним во­ро­гом - з убо­жест­вом та тем­но­тою? Доб­ре. А чи маєш ти си­ли до тої бо­ротьби - ти, сла­бо­си­ла жiн­ко? А глянь-но, пан­но, у своє жит­тя ми­ну­ле, що ти звiд­ти ви­нес­ла? Ану, по­ди­вись!..

Ах, те жит­тя… Без­жур­не, у дос­тат­ках, у роз­ко­шах - во­но тiльки роз­пес­ти­ло її, ос­ла­би­ло во­лю… Звiд­тiль ви­нес­ла во­на са­му не­за­рад­нiсть, неп­рак­тич­нiсть… Нi, те жит­тя нi­чо­го бiльш не да­ло, не в ньому шу­ка­ти дже­ре­ла си­ли…

- Iз та­ки­ми за­со­ба­ми ти га­даєш бо­ро­ти­ся,- ше­по­тить Хо.- А чи вi­даєш ти, не­ро­зум­на дiв­чи­но, що вiд те­бе вiд­кас­не­ть­ся ро­ди­на, ско­ро ти пi­деш на­пе­ре­кiр їй, що всi, з ким ти жи­ла до­сi, за­ка­ля­ють те­бе бо­ло­том, яко зрад­ни­цю їх кас­то­вих тра­ди­цiй? I до ко­го ти звер­неш­ся, ко­ли, зла­ма­на бо­ро­ть­бою, зап­раг­неш по­тi­хи, спо­кою? Хто пiдт­ри­має те­бе, роз­би­­ту, зне­вi­ре­ну?

Правда… прав­да… Нiх­то. Од­на… Не­ма рiд­ної ду­шi, щоб щи­­рим сло­вом, спiв­чут­тям за­гоїла ра­ни сер­деч­нi, зас­по­ко­ї­ла, пiдт­ри­ма­ла… Вiд­рi­за­на, як скиб­ка вiд хлi­ба, са­мот­ня, як хрест на роз­до­рiж­жi… Пуст­ка навк­ру­ги, хо­лод…

- А чи вi­даєш ти,- пiд­дає Хо,- що то не­дос­тат­ки, убо­жест­во? Ти, що зрос­ла в роз­ко­шах, що не ро­би­ла на шма­ток хлi­ба? Не страш­но то­бi змар­нi­ти в не­рiв­нiй бо­ротьбi, до ча­су склас­ти в до­мо­ви­ну мо­ло­де жит­тя?..

Боже! Усе про­ти неї: i лю­ди, i ста­но­ви­ще жiн­ки, i убо­же­ст­­во… Усе на­че змо­ви­ло­ся, щоб ки­ну­ти її в огонь, обс­ма­ли­ти їй кри­ла, ко­ли во­на рветься лиш до свiт­ла. I Яри­на ба­чи­ть уже свої бi­лi, ви­пе­ще­нi ру­ки ху­ди­ми, чор­ни­ми вiд пра­­цi, ба­чить кра­су свою змар­нi­лу, зiв'ялу, чує в гру­дях хо­ре, роз­би­те сер­це, а за пле­чи­ма смерть…

Смерть… не на­жив­шись, не заз­нав­ши щас­тя, не зро­бив­ши дi­ла… Брр!

- Ех, за­ли­ши­ти б кра­ще всi сi мрiї,- спо­ку­шає Хо,- та взя­ти вiд жит­тя все, що во­но мо­же да­ти для осо­бис­то­го щас­тя, ско­рис­та­ти­ся