Читати біографію - "Леся Українка"
- Категорія: Біографії
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) – видатна українська письменниця, яка залишила надзвичайний та самобутній літературний спадок. Протягом короткого життя вона працювала у декількох літературних жанрах та встигла створити справжні літературні шедеври, що дозволили їй зайняти почесне місце серед класиків української та світової літератури кінця IXX - початку XX сторіччя.
Дитинство
Лариса Петрівна Косач з’явилася на світ 13 лютого 1871 року у сім’ї чиновника в місті Звягилі (нині Новоград-Волинському) Волинської губернії. Батьки переїхали сюди незадовго до народження поетеси, з Києва, за місцем призначення батька на нове місце служби.
Батько – Петро Антонович Косач – обіймав посаду колезького секретаря, а пізніше, отримавши підвищення – дійсного статського радника. Він був досить освіченим поміщиком, цікавився літературою, захоплювався живописом. У маєтку Косачів часто влаштовували літературно-музичні вечори та аматорські концерти. Мати майбутньої видатної поетеси, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, що вела походження з Полтавських дворян, займалася письменницькою та публіцистичною діяльністю, публікуючи твори під псевдонімом Олена Пчілка.
Окрім Лесі в сім’ї були ще п’ятеро дітей, але найбільш близькі відносини у Лесі (Лариси) склалися зі старшим братом, Михайлом, який з часом також став письменником. Його оповідання та новели часто публікували у періодичних виданнях того часу. Аби діти могли отримати гарну освіту, для них наймали приватних вчителів. Отже, уже у чотири роки Леся вільно читала, а у п’ять – складала власні музичні п’єси.
Значний вплив на формування поглядів та літературних смаків Лесі зробив її рідний по матері дядько, Драгоманов Михайло Петрович. Письменник, фольклорист, історик, що деякий час обіймав посаду професора Софійського Університету. У 1876 році він покинув Україну.
Коли, у 1878 році, батьки Лесі, за запрошенням Михайла Петровича, поїхали, аби навідати його у Парижі, до виховання дітей долучилась сестра батька, Олена Антонівна Косач, з якою у семирічної Лесі склалися надзвичайно теплі відносини, що найшли відображення в її творчості. Навесні 1879 року Олену Антонівну було заарештовано, за нібито причетність до нападу на шефа жандармів та вислано до Сибіру. Саме під впливом цих подій Леся пише свій першій вірш «Надія».
Наступного, 1880 року, родина Косачів переїздить до Луцьку – знов за новим призначенням по службі. Саме в цей час Леся захоплюється музикою, отримує перші уроки гри га фортепіано у Ольги Олександрівни О’Конор, дружини композитора Миколи Лисенка. На жаль дитинство Лесі не було безхмарним. У десять років вона застуджується, а згодом скаржиться на біль у руці та нозі. Тривалий час Лесю лікували від ревматизму, і лише у 1883 році діагностували туберкульоз кісток. Після видалення декількох кісток, уражених хворобою, про зайняття музикою довелося забути.
В цей час родина Косачів переїздить до села Колодяжного Волинської губернії, де стан здоров’я Лесі значно покращився. Завдяки материнській допомозі їй вдається опанувати французьку та німецьку мови, що дозволило Лесі уже у віці 19 років перекладати твори видатних світових письменників та скласти для молодших братів і сестер підручник з давньої історії південних народів.
Літературна діяльність
Перші вірші, які майбутня видатна письменниця почала складати у віці 13 років, були опубліковані у львівському журналі «Зоря» саме під псевдонімом Леся Українка. Найкращі вірші, написані у дитинстві, увійшли до першої збірки «На крилах пісень», що вийшла у 1892 році. До цього ж періоду належать український переклад творів М. В. Гоголя, що був створений у співавторстві з братом Михайлом.
У 1891 році поетеса здійснила велику подорож по Україні. Саме в цей період вона знайомиться з різними видатними діячами культури та мистецтва та починає ще більше цінувати український культурний спадок, намагаючись сприяти розвитку української літератури. Але періодом остаточного формування соціально-поетичного світогляду Лесі Українки вважають 1885 рік, коли вона востаннє відвідала уже дядька в Болгарії та стала свідком його останніх днів життя. Саме тут вона створює цикл поетичної лірики.
У 1892 році у Львові виходить «Книга пісень» Г. Гейне, де молодій поетесі належить 92 переклади творів класика німецької літератури. Пізніше вона береться до перекладів І. Тургенєва, А. Міцкевича, В. Гюго та навіть Гомера. Для популяризації української літератури поетеса часто вдається до народної тематики та займається перекладами на російську мову українських авторів.
Хвороба примушувала Лесю Українку часто виїздити за кордон, на курортне лікування. Таким чином вона відвідала Германію, Швейцарію, Італію, Єгипет, Крим та Кавказ, що значно збагатило її враження.
У 1907 році письменниця одружилась зі збирачем народного фольклору, Климентом Квіткою та оселилась з ним у Києві. В цей період вона надзвичайно багато і наполегливо працює, переважно у жанрі драматургії. Були завершені багаторічні труди «Айша і Мохаммед», «Кассандра», «В пущі», та інші твори. Гонорар за поему «На руїнах» призначався для допомоги політичним однодумцям, відправленим на посилання.
Останні роки життя письменниці пройшли, переважно у Єгипті та Грузії. Хвороба невпинно прогресувала. Але, перемагаючи біль, Леся продовжувала займатися творчістю та допомагала чоловікові в його роботі. Якось, згадуючи ніжну, пастельну красу рідного Полісся, вона, буквально за декілька днів, написала драму-феєрію «Лісова пісня».
На останньому році життя письменницю часто долали роздуми про громадянський обов’язок художника, що знайшли відображення у драматичній поемі «Оргія» та епічному триптиху «Що дасть нам силу?», «Орфеєве чудо», «Про велетня», який присвятила І. Франко.
Сили полишали письменницю, незважаючи на консультації кращих лікарів Європи. Останні твори та, так і не закінчену драму «На берегах Александрії» вона присвятила матері, що приїхала навідати її у Грузію. Лесі Українки не стало 19 липня 1913 року. Могила видатної української поетеси знаходиться у Києві.
