Читати книгу - "На крилах пісень, Леся Українка"

Леся Українка

НА КРИЛАХ ПІСЕНЬ

Посвята дядькові Ми­хай­ло­ві 1

(Гімн. Grave) 2

До те­бе, Ук­раїно, на­ша без­дольная ма­ти,

Струна моя пер­ша оз­веться,

І бу­де стру­на уро­чис­то і ти­хо лу­на­ти,

І піс­ня від сер­ця поллється.

По сві­ті ши­ро­ко­му бу­де та піс­ня лі­та­ти,

А з нею на­дія ко­ха­на,

Скрізь бу­де лі­та­ти, по сві­ті між людьми пи­та­ти,

Де схо­ва­на до­ля нез­на­на?

І, мо­же, зуст­рі­неться піс­ня моя са­мот­ная

У сві­ті з пташ­ка­ми-піс­ня­ми,

То швид­ко по­ли­не то­ді тая гуч­ная зграя

Далеко шля­ха­ми-тер­на­ми.

Полине за синєє мо­ре, по­ли­не за го­ри,

Літатиме в чис­то­му по­лю,

Здійметься ви­со­ко-ви­со­ко в не­бес­ні прос­то­ри

І, мо­же, спіт­ка тую до­лю.

І, мо­же, то­ді за­ві­тає та до­ля жа­да­на

До на­шої рід­ної ха­ти,

До те­бе, моя ти Ук­раїно ми­ла, ко­ха­на,

Моя без­та­лан­ная ма­ти!

(Пісня. Вrioso) 3

Реве-гуде не­го­донька,

Негодоньки не бо­юся,

Хоч на ме­не при­го­донька,

Та я нею не жу­рю­ся.

Гей ви, гріз­ні, чор­ні хма­ри!

Я на вас зби­раю ча­ри,

Чарівну до­бу­ду зброю

І піс­ні свої узб­рою.

Дощі ва­ші дріб­ненькії

Обернуться в пер­ли дріб­ні,

Поломляться яс­ненькії

Блискавиці ва­ші сріб­ні.

Я ж пу­щу свою при­го­ду

Геть на тую бист­ру во­ду,

Я роз­вію свою ту­гу

Вільним спі­вом в тем­нім лу­гу.

Реве-гуде не­го­донька,

Негодоньки не бо­юся,

Хоч на ме­не при­го­донька,

Та я нею не жу­рю­ся.

(Колискова. Arpeggio) 4

Місяць яс­не­сенький

Промінь ти­хе­сенький

Кинув до нас.

Спи ж ти, ма­ле­сенький,

Пізній бо час.

Любо ти спа­ти­меш,

Поки не зна­ти­меш,

Що то пе­чаль;

Хутко прий­ма­ти­меш

Лихо та жаль.

Тяжка го­ди­нонько!

Гірка хви­ли­нонько!

Лихо не спить…

Леле, ди­ти­нонько!

Жить - сльози лить.

Сором хи­ли­ти­ся,

Долі ко­ри­ти­ся!

Час твій прий­де

З до­лею би­ти­ся,-

Сон про­па­де…

Місяць яс­не­сенький

Промінь ти­хе­сенький

Кинув до нас…

Спи ж ти, ма­ле­сенький,

Поки є час!

(Сонет)

Фантазіє! ти, си­ло ча­рів­на,

Що збу­ду­ва­ла світ в по­рожньому прос­то­рі,

Вложила по­чут­тя в бай­ду­жий про­мінь зо­рі,

Що бу­диш мерт­вих з віч­но­го їх сна,

Життя даєш хо­лод­ній хви­лі в мо­рі!

Де ти, фан­та­зіє, там ра­до­щі й вес­на.

Тебе ві­та­ючи, фан­та­зіє яс­на,

Підводимо чо­ло, по­хи­ле­неє в го­рі.

Фантазіє, бо­ги­не лег­кок­ри­ла,

Ти світ зло­тис­тих мрій для нас одк­ри­ла

І зем­лю з ним ве­сел­кою з’єдна­ла.

Ти сві­то­ве з’єдна­ла з таємним.

Якби те­бе людська ду­ша не зна­ла,

Було б жит­тя, як тем­на ніч, сум­ним.

(Rondeau) 5

Соловейковий спів на­вес­ні

Ллється в гаю, в зе­ле­нім роз­маю,

Та пі­сень тих я чуть не здо­лаю,

І вес­ня­ні квіт­ки за­паш­ні

Не для ме­не розк­віт­ли у гаю,-

Я не ба­чу вес­ня­но­го раю;

Тії спі­ви та кві­ти яс­ні,

Наче каз­ку див­ну, при­га­даю -

У сні!..

Вільні спі­ви, гуч­ні, го­лос­ні

В рід­нім краю я чу­ти ба­жаю,-

Чую скрізь го­ло­сін­ня сум­ні!

Ох, нев­же в то­бі, рід­ний мій краю,

Тільки й чу­ються вільні піс­ні -

У сні?

(Nocturno) 6

Лагідні вес­ня­нії но­чі зо­рис­ті!

Куди ви од нас по­ли­ну­ли?

Пісні со­ло­вей­ко­ві дзвін­ко-сріб­лис­ті!

Невже ви за­мовк­ли, ми­ну­ли?

О ні, ще не час! ще-бо ми не діз­на­ли

Всіх див ча­рів­ли­вої но­чі,

Та ще-бо лу­на­ють, як пер­ше лу­на­ли,

Веснянки чу­до­ві ді­во­чі.

Ще ма­ре­вом лег­ким над на­ми ви­тає

Блакитна вес­ня­ная мрія,

А в сер­ці роз­кіш­но цві­те-проц­ві­тає

Злотистая квіт­ка - на­дія.

На кри­лах фан­та­зії дум­ки лі­та­ють

В країну таємної но­чі,

Там про­мін­ням гра­ють, там лю­бо так ся­ють

Лагідні вес­ня­нії очі.

Там яс­нії зо­рі і ти­хії кві­ти

Єднаються в див­ній роз­мо­ві,

Там сти­ха ше­по­чуть зе­ле­нії ві­ти,

Там гім­ни лу­на­ють лю­бо­ві.

І кві­ти, і зо­рі, й зе­ле­нії ві­ти

Провадять роз­мо­ви ко­ха­ні

Про віч­ную си­лу вес­ни на сім сві­ті,

Про ча­ри по­туж­ні вес­ня­ні.

(Settina) 7

Сім струн я тор­каю, стру­на по стру­ні,

Нехай мої стру­ни лу­на­ють,

Нехай мої спі­ви лі­та­ють

По рід­ній ко­ха­ній моїй сто­ро­ні.

І, мо­же, де коб­за най­деться,

Що гуч­но на стру­ни оз­веться,

На стру­ни, на спі­ви мої не­гуч­ні.

І, мо­же, заг­рає та коб­за вільні­ше,

Ніж ти­хії стру­ни мої,

І вільнії гу­ки її

Знайдуть пос­лу­хан­ня у сві­ті пильні­ше;

І бу­де та коб­за - гуч­на́,

Та тільки не мо­же во­на

Лунати від струн моїх ти­хих щи­рі­ше.

[1890]

Зорі, очі вес­ня­ної но­чі!

Зорі, тем­ря­ви пог­ля­ди яс­ні!

То ла­гід­ні, як очі ді­во­чі,

То пал­кії, мов світ­ла прек­рас­ні.

Одна зір­ка па­лає, мов