Читати книгу - "На крилах пісень, Леся Українка"

Білі хма­ри круг неї, мов го­ри,

Не до нас по­си­ла во­на про­мінь,

Вона ди­виться в ін­ші прос­то­ри…

Інша зі­ронька лич­ко хо­ває

В пок­ри­ва­ло про­зо­реє сріб­не,

Соромливо на діл пог­ля­дає,

Сипле блі­деє про́­мін­ня дріб­не.

Ти, прек­рас­на ве­чір­няя зо­ре!

Урочисто й ла­гід­но ти сяєш,

Ти на людське не ди­виш­ся го­ре,

Тільки щас­тя й ко­хан­ня ти знаєш.

Як го­рить і миг­тить ін­ша зір­ка!

Сріблом мі­ниться іск­ра чу­дес­на…

Он зо­ря по­ко­ти­лась,- то гір­ка

Покотилась сльози­на не­бес­на.

Так, сльози­на то впа­ла. То пла­че

Небо зо­ря­ми-слізьми над на­ми.

Як трем­тить теє світ­ло! Не­на­че

Промовля до нас не­бо вог­ня­ми.

Горда, яс­на, ог­нис­тая мо­ва!

Ллється про­мін­ням річ та ве­лич­на!

Та ми праг­нем лиш людсько­го сло­ва,

І ні­ма для нас кни­га од­віч­на…

Єсть у ме­не од­на

Розпачлива, сум­на,

Одинокая зір­ка яс­ная;

Сеї ж но­чі дар­ма

Її кли­чу,- не­ма!

Я стою у жур­бі са­мот­ная.

І шу­каю вго­рі

Я тієї зо­рі:

«Ох, зій­ди, моя зір­ко ла­гід­на!»

Але зо­рі ме­ні

Шлють про­мін­ня сум­ні:

«Не шу­кай її, дів­чи­но бід­на!»

Моя лю­ба зо­ря ро­нить в сер­це ме­ні,

Наче сльози, про­мін­ня трем­тя­че,

Рвуть сер­денько моє ті про­мін­ня страш­ні…

Ох, чо­го моя зі­ронька пла­че!

Я сьогод­ні в ту­зі, в го­рі,

Мов у тяж­кім сні,-

Отруїли яс­ні зо­рі

Серденько ме­ні.

В не­бі мі­сяць зі­хо­дить смут­ний,

Поміж хма­ра­ми вид свій хо­ває,

Його про­мінь чер­во­ний, сум­ний

Поза хма­ра­ми сві­тить-па­лає.

Мов по­же­жа на не­бі го­рить,

Землю ж тем­нії ті­ні вкри­ва­ють,

Ледве про­мінь прор­веться на мить,

Знову хма­ри, мов дим, зас­ти­ла­ють.

Крізь тем­но­ту са­мот­но зо­рить

Одинокая зір­ка яс­ная,

Її про­мінь так гор­до го­рить,

Не страш­на їй тем­но­та ніч­ная!

Гордий про­мінь в тієї зо­рі,

Та в нім ту­га па­лає ог­нис­та,

І сіяє та зір­ка вго­рі,

Мов ве­ли­ка сльоза про­ме­нис­та.

Чи над людьми та зір­ка сум­на

Променистими слізьми ри­дає?

Чи то­го, що са­мот­на во­на

По без­мір­нім прос­то­рі блу­кає?..

Росла в гаю кон­ва­лія

Під ду­бом ви­со­ким,

Захищалась від не­го­ди

Під віт­тям ши­ро­ким.

Та не­дов­го нав­ті­ша­лась

Конвалія бі­ла,-

І їй ру­ка чо­ло­ві­ча

Віку вко­ро­ти­ла.

Ой по­нес­ли кон­ва­лію

У ви­со­ку за­лу,

Понесла її з со­бою

Панночка до ба­лу.

Ой на ба­лі ве­се­лая

Музиченька грає,

Конвалії та му­зи­ка

Бідне сер­це крає.

То ж пан­ноч­ка в ве­се­ло­му

Вальсі зак­ру­ти­лась,

А в кон­ва­лії го­лов­ка

Пов’яла, схи­ли­лась.

Промовила кон­ва­лія:

«Прощай, гаю ми­лий!

І ти, ду­бе мій ви­со­кий,

Друже мій єди­ний!»

Та й за­мовк­ла. Бай­ду­жою

Панночка ру­кою

Тую кві­точ­ку зів’ялу

Кинула до­до­лу.

Може, й то­бі, моя па­нно,

Колись до­ве­деться

Згадать тую кон­ва­лію,

Як щас­тя ми­неться.

Недовго й ти, моя пан­но,

Будеш уті­ша­тись,

Та по ба­лах у ве­се­лих

Таночках зви­ва­тись.

Може, ко­лись оцей ми­лий,

Що так лю­бить ду­же,

Тебе, кві­точ­ку зів’ялу,

Залишить бай­ду­же!..

Не дивуйте, що квітом прекрасним

Розцвілася дівчина несміла,-

Так під промінням сонечка ясним

Розцвітає первісточка біла.

Не дивуйте, що думи глибокі

Будять речі та сльози пекучі,-

Так напровесні дзвінкі потоки

Прудко, гучно збігають із кручі.

Не дивуйте, що серце так рв’яно,

Щиро прагне і волі, і діла,-

Чули ви, як напровесні рано

Жайворонкова пісня бриніла?..

Гетьте, ду­ми, ви хма­ри осін­ні!

То ж те­пе­ра вес­на зо­ло­та!

Чи то так у жа­лю, в го­ло­сін­ні

Проминуть мо­ло­дії лі­та?

Ні, я хо­чу крізь сльози смі­ятись,

Серед ли­ха спі­ва­ти піс­ні,

Без на­дії та­ки спо­ді­ва­тись,

Жити хо­чу! Геть, ду­ми сум­ні!

Я на вбо­гім сум­нім пе­ре­ло­зі

Буду сі­ять бар­вис­ті квіт­ки,

Буду сі­ять квіт­ки на мо­ро­зі,

Буду лить на них сльози гір­кі.

І від сліз тих га­ря­чих роз­та­не

Та ко­ра льодо­вая, міц­на,

Може, кві­ти зій­дуть, і нас­та­не

Ще й для ме­не ве­се­ла вес­на.

Я на го­ру кру­ту крем’яную

Буду ка­мінь важ­кий пі­дій­мать

І, не­су­чи ва­гу ту страш­ную,

Буду піс­ню ве­се­лу спі­вать.

В дов­гу, тем­ную ніч­ку не­вид­ну

Не сту­лю ні на хвильку очей,

Все шу­ка­ти­му зір­ку про­від­ну,

Ясну вла­дар­ку тем­них но­чей.

Так! я бу­ду крізь сльози смі­ятись,

Серед ли­ха спі­ва­ти піс­ні,

Без на­дії та­ки спо­ді­ва­тись,

Буду жи­ти! - Геть, ду­ми сум­ні!

Коли втомлюся я життям щоденним,

Щоденним лихом, що навколо бачу,

Тоді я думку шлю в світа́ далекі,

Блукає погляд мій в країні мрії.

Що́ бачу я в далекому просторі?

Прийдешність бачу я, віки пото́мні.

Мені ввижається, як в тихім, ріднім колі

Старий дідусь навча своїх онуків,

Про давнину́ справдешні байки править,

Про те, що діялось на нашім світі.

Родинне коло діда оточило,

Сини та дочки, молоді онуки;

Одні уважно, пильно вислуха́ють,

У других тиха мрія в очах сяє.

Онук щонаймолодший сів близенько