Короткий зміст:
Трагедія розстріляного відродження
Що саме призвело до розстрілу видних представників Української літературної інтелігенції 20-х – кінця 30-х років минулого сторіччя? Звершилася ця, надзвичайно трагічна, історія в урочищі Сандармох (Карелія), де, восени 1937 року, були розстріляні видатні літератори та діячі культури України. А, почалася, як не дивно, з політики українізації.
Українізація
Українізація – політика, що запроваджувалась Радянською владою з метою використання української мови в усіх сферах життя. Політика українізації запроваджувалась в період з 1920 по 1930 рік. В цей час використання української мови наполегливо запроваджувалось у сфері освіти, на підприємствах, у періодичних виданнях та установах державного уряду.
Важливо розуміти, що така політика носила вимушений характер, аби продемонструвати лояльність та заручитися довірою українського населення, яке далеко не всюди і не завжди підтримувало Радянську владу. Отже, Москві довелося піти на поступки, хоча б і тимчасові.
Попри це, творча інтелігенція з радістю зустріла такі зміни. Це, на перший погляд, відкривало широкі перспективи для митців без жодних перешкод відтворювати українську літературу. Літератори, що не прийняли ідей соціалістичного реалізму та орієнтувалися на європейські тенденції, відразу опинились в опозиції до Радянської влади. Аби спрямувати їхню творчість у відповідному руслі, було створено організацію селянських письменників «Плуг». До неї увійшли С. Пилипенко, А. Головко, І. Шевченко, П. Панч, П. Усенко та багато інших письменників.
Основною метою організації була боротьба з «власницькою, міщанською ідеологією та виховання як своїх членів, так і широких мас селянства в дусі пролетарської революції». Тематика творів була пов’язана з пролетаріатом та побудовою комуністичних відносин у суспільстві. Природно, що значна маса творчої інтелігенції не виявила бажання вступати до організації та намагалася рухатися у європейському напрямку. Це зумовило виникнення масштабної літературної дискусії, що згодом переросла у політичну.
Літературна дискусія
Дискусія між видатними українськими літераторами щодо шляхів та напрямків творчості, почалась у 1925 році. Потрібно було визначитись, в який бік має розвиватись література, буде вона розвивати соціалістичний реалізм чи обере європейський напрямок з урахуванням національних особливостей.
Одним з найбільш яскравих представників нової хвилі українських письменників цього часу став Микола Хвильовий. Саме він і розпочав дискусію, протягом трьох років написавши декілька сміливих памфлетів «Про сатану в бочці», «Куди йдемо?», «Апологети писаризму», «Думки проти течії», «Україна чи Малоросія?».
В цих творах він гаряче протестував проти масової літератури, графоманів та спрощення – основних проблем, притаманних організації «Плуг». Адже вона публікувала і не надто талановитих авторів, переслідуючи мету відзначитися своїми успіхами перед владою. На думку Хвильового, письменники мали володіти високим професійним рівнем, мати різносторонню освіту та здібності. Його завжди приваблював глибокий психологізм, притаманний творам кращих європейських авторів.
Позиція Хвильового мала значний резонанс, вона знайшла широкий відгук та підтримку серед колег. На його боці виступили деякі літературні об’єднання: «Гарт», «МАРС», «ВАПЛІТЕ», «ВСУПП». На протилежному боці дискусії був лише «Плуг», але за підтримки влади. Саме цей факт і був вирішальним в епоху сталінського тоталітаризму.
Політичний резонанс
Дискусія набирала обертів, її відголос досяг Сталіна. Ознайомившись з деякими текстам М. Хвильового, «батько народів» десь побачив фразу «геть від Москви» та дав вказівку «розібратися». Дуже скоро всі учасники були дискредитовані, а сама дискусія на деякий час вщухла уже у 1928 році.
Новий її етап був пов’язаний з будинком «Слово», побудованим спеціально для діячів мистецтва. Головною особливістю цього, досить примітного будинку, збудованого у формі літери «С», були телефони, встановлені у квартирах письменників. Діячі культури, не здогадуючись про можливість прослуховування, вільно спілкувались на будь-які теми.
Одним з перших письменників, що зазнав сталінських репресій став поет І. Багряний, якого звинувачували у контрреволюційній пропаганді. 16 квітня 1932 року Багряного було заарештовано. Він отримав 5 років заслання на Далекому Сході. Деякий час літератори жили в стані тривожного очікування – майже за кожним могли прийти! Цілий рік було тихо, але у квітні 1933-го було заарештовано М. Ялового. Письменника звинуватили у шпигунській діяльності на користь Польщі і відправили на Соловки.
Ситуація морально виснажувала Хвильового, що був неформальної письменницької опозиції. 13 травня 1933 він пішов із життя. Письменник застрелився, заливши записку, в якій пояснив своє рішення. Він писав: «Арешт Ялового – це розстріл цілого Покоління. За що?...»
Нові арешти
Українізацію було завершено. Прийшов час приборкати занадто сміливих інакомислячих. У грудні 33-го було заарештованого видатного сатирика Остапа Вишню. Його звинуватили у замаху на державного чиновника. Письменник отримав 10 років сталінських таборів. А в 34-му, отримавши звинувачення у причетності до неіснуючої терористичної організації, опинився під арештом Є. Плужник. Пізніше стало відомо про арешти М. Зерова та М. Семенко. Останній, не витримавши допитів, підписав звинувачення у причетності до туристичної фашистської організації та був розстріляний у Києві. Страшна машина репресій, нашвидкуруч фабрикуючи справи та звинувачення, нещадно нищила найвидатніших представників української літератури.
А, з 27 жовтня по 4 листопада, в урочищі Сандармох було розстріляно понад 1100 ув’язнених, серед яких було 287 українців. Так трагічно завершилась історія плеяди видатних письменників, які мали сміливість озвучити свою думку в епоху сталінського тоталітаризму.
